Необхідні речі - Стівен Кінг

– Та не гони!

– Та не гоню. Я думав, тебе це не здивує.

– Я знав, що щось тут не так, але ніяк не міг викинути з голови ті камені з записками. Часова послідовність поламана, і тому мені було незручно, так, але загалом я був готовий змиритися. Здебільшого тому, що це вельми в дусі Вілми Джерзик. Ти впевнений, що вона не писала іншим почерком навмисно?

Сам він у це не вірив – діяти інкоґніто не належало до стилю Вілми Джерзик, – але цю можливість також потрібно закрити.

– Я? Впевнений. Але я не експерт, і мої слова в суді нічого не варті. Саме тому нам потрібен графологічний аналіз.

– І коли цей почеркознавець підготує звіт?

– А хто його знає. Поки що повір мені на слово, Алане: це небо і земля. Жодної подібності.

– Тоді, якщо це не Вілма скоїла, хтось дуже хотів, щоб Нетті подумала на Вілму. Хто? І для чого? Навіщо, заради Бога?

– Не знаю, скауте. Це твоє місто. А тим часом я маю для тебе ще дві штуки.

– Вперед.

Алан відклав срібні долари назад у шухляду, а тоді відправив гуляти по стіні високого сухорлявого чоловічка в циліндрі. Дорогою назад циліндр перетворився на костур.

– Людина, що вбила собаку, залишила криваві відбитки на внутрішній ручці дверей Нетті – оце річ номер один.

– Вмерти не встати!

– З цим не поспішай. Відбитки розмиті. Злочинець залишив їх, коли хапався за ручку, щоб вийти.

– Зовсім негодящі?

– Маємо кілька фрагментів, які можуть чимсь допомогти, хоча шансів, що вони будуть чогось варті в суді, небагато. Відправив їх у майстерню відбитків ФБР у Вірджинії. Їм зараз просто неймовірно вдається реконструювати часткові відбитки. Вони, звісно, повільніші, ніж холодна меляса, почути від них вдасться десь за тиждень або й за десять днів, але тим часом я порівняв ці відбитки з відбитками Джерзик, які мені вчора ввечері передав вельми передбачливий судмедексперт.

– Жодних збігів?

– Ну, тут як і з почерком, Алане: це порівняння часткових відбитків із повними, і якби я свідчив у суді, захист би з мене десять залуп здер. Але раз ми вже сидимо за столом попизділок, так би мовити, то – взагалі не схожі. Як мінімум у плані розміру. У Вілми Джерзик долоні маленькі. Часткові відбитки залишила людина з великими. Навіть якщо врахувати розмитість, тут реально великі ручища.

– Чоловічий відбиток?

– Не сумніваюсь. Але, знову ж таки, в суді я б таке не свідчив.

– Але кому це всралось?

На стіні раптом виник маяк із тіні, який перетворився на піраміду. Піраміда розкрилася, наче квітка, і стала гускою, що летить крізь сонячне проміння. Алан спробував побачити обличчя чоловіка – не Вілми Джерзик, а якогось чоловіка, який заліз у будинок Нетті після того, як та вийшла звідти в неділю зранку. Чоловіка, який убив Рейдера штопором, а тоді обставив усе так, наче це Вілма. Він підшукував обличчя, але не бачив нічого, крім диму й тіней.

– Генрі, кому в цьому світі взагалі могло б захотітися вчинити щось таке, якщо не Вілмі?

– Я не знаю. Але, думаю, в нас може бути свідок інциденту з киданням каміння.

– Що? Хто?

– Я сказав може, не забудь.

– Я знаю, що ти сказав. Не дражни мене. Хто це?

– Малий. Сусідка Джерзиків у той день почула шум і вийшла, щоб подивитися, що ж там діється. Каже, подумала, що «та сука» – це цитата – нарешті настільки осатаніла на свого чоловіка, що викинула його з вікна. Вона бачила, як якийсь хлопчик їхав на велосипеді звідти, переляканий. Вона запитала, що діється. Він сказав, що, напевно, містер і місіс Джерзики сваряться. Ну, вона так теж гадала, й оскільки на той час шум уже припинився, то більше про це не думала.

– Це, напевно, Джилліан Міслабурскі, – припустив Алан. – Бо будинок навпроти Джерзиків порожній – продається.

– Ага. Джилліан Міс-шось-там-скі. Так у мене й записано.

– А що за хлопець?

– Хтозна. Вона його знає, але не може пригадати ім’я. Каже, він з їхнього району – мабуть, навіть із того ж кварталу. Ми його знайдемо.

– Скільки років?

– Каже, одинадцять-чотирнадцять.

– Генрі? Будь другом, дозволь мені його знайти. Згода?

– Так, – одразу погодився Генрі, й Алан розслабився. – Не розумію, навіщо нам узагалі передавати туди-сюди ці розслідування, якщо злочин стається прямісінько в центрі округу. У Портленді й Бенґорі самі своїми справами займаються, а Касл-Рок чим гірший? Бля, я навіть не знав, як точно вимовляється ім’я тієї жінки, доки ти вголос не сказав!

– У Року багато поляків, – безбарвно промовив Алан.

Він відірвав собі рожевий листок форми попередження про дорожнє порушення з блокнота на столі й нашкрябав на зворотному боці «Джилл Міслабурскі» і «хлопчик, 11–14».

– Якщо мої хлопці знайдуть того малого, то він уперше побачить трьох великих поліцейських штату й так перестрашиться, що все забуде, – сказав Генрі. – А тебе він напевно знає – ти ж їздиш, проводиш бесіди в школах?

– Так, про програму освіти для протидії наркотикам на день законодавства і безпеки, – сказав Алан.

Він намагався згадати сім’ї з дітьми на районі Джерзиків та Міслабурскі. Якщо Джилл Міслабурскі впізнала хлопця, але не знає, як звати, це, напевно, означає, що він живе десь за рогом або на Понд-стріт. Алан швидко виписав на листку три прізвища: Делоїс, Раск, Беллінгем. Можливо, там є й інші сім’ї з хлопчиками, що підходять до цієї вікової групи, які він не може пригадати негайно, але поки що вистачить цих трьох. Завдяки швидкому опитуванню він майже точно знайде правильного хлопця.

– Джилл пам’ятає час, коли почула ту веремію і побачила малого? – запитав Алан.

– Вона не впевнена, але каже, що десь об одинадцятій.

– Значить, це не Джерзики сварилися, бо вони на той час були на месі.

– Правильно.

– Тоді це була людина, що кидала каміння.

– Точно.

– Оце справді дивна штука, Генрі.

– Уже третя підряд. Якщо буде ще одна, виграєш електропіч.

– Цікаво, чи малий бачив, хто це?

– Зазвичай я б сказав, що це надто добре, щоб бути правдою, але та Міслабурскі каже, що малий мав переляканий вигляд, тому, можливо, й бачив. Якщо так, то ставлю чарку й пиво, що це була не Нетті Кобб. Думаю, скауте, хтось налаштував їх одну проти одної, можливо, просто для того, щоб подивитися, що буде, просто так.

Проте Алан, який знав місто краще, ніж Генрі будь-коли знатиме, вважав це фантастикою.

– Може, малий сам це зробив, – сказав він. – Можливо, тому він був наляканий. Може, у нас тут звичайний вандалізм.

– У світі, де існують Майкл Джексон і такий придурок, як Ексл Роуз, усе можливо, думаю, – сказав Генрі, – але ймовірність вандалізму мені більше пов’язана з віком