Необхідні речі - Стівен Кінг
– Так, – сказав Алан.
– Та й навіщо взагалі загадуватися, якщо ти можеш знайти того малого. Можеш же, так?
– Думаю, що можу. Але хочу почекати, доки закінчиться школа, якщо тобі так підходить. Сам казав – якщо налякати його, нічого доброго це не дасть.
– Як скажеш, ті дві пані нікуди не втечуть, хіба під землю. Репортери тут є, але я їх відганяю, наче мух.
Алан визирнув із вікна й побачив, як повз будівлю повільно проїхав фургон WMTW-TV, мабуть, у напрямку входу в головний суд за рогом.
– Так, тут вони теж є, – сказав він.
– Зможеш мені подзвонити до п’ятої?
– До четвертої, – уточнив Алан. – Дякую, Генрі.
– Нема за що, – сказав Генрі Пейтон і повісив слухавку.
Першим імпульсом Алана було підійти до Норріса Ріджвіка й розповісти йому про це: що Норріс уміє робити дійсно добре, то це слухати й доладно коментувати. А тоді він згадав, що Норріс зараз десь посеред озера Касл із новою вудочкою в руках.
Алан зробив іще кількох тваринок із тіні на стіні, а тоді підвівся. Він не міг усидіти, чомусь нервував. Не завадило б поїздити по району, де відбулися вбивства. Можливо, згадає ще кілька сімей із дітьми, що відповідають віковим рамкам, якщо пороздивляється будинки… хтозна? Можливо, слова Генрі про дітей також стосуються полячок середнього віку, які купують собі одяг у «Лейн Браянт»[119]. Пам’ять у Джилл Міслабурскі може покращитися, якщо її запитуватиме хтось зі знайомим обличчям.
Він підійшов, щоб узяти свій формений кашкет із вішалки-стійки біля дверей, але облишив це. Можливо, сьогодні краще мати лише напівофіційний вигляд. Як на те пішло, нічого страшного не станеться, якщо взяти свій універсал.
Алан вийшов з кабінету й зупинився в загальній зоні, приголомшений. Джон Лапойнт перетворив свій стіл і все навколо нього на щось, що потребує ліквідації наслідків повені від «Червоного хреста». Усюди височіли стоси паперів. Шухляди лежали одна в одній вавилонською вежею на підставці для письма. Усе мало такий вигляд, ніби от-от завалиться. А сам Джон, зазвичай найвеселіший із поліцейських, був увесь червоний і матюкався.
– Джонні, я тобі рота милом вимию, – либлячись, промовив Алан.
Джон підскочив, обернувся. Він відповів Аланові також усмішкою, одночасно сором’язливою й спантеличеною.
– Вибач, Алане, я…
І тут Алан рушив. Він перетнув кімнату з тією ж плавною тихою швидкістю, яка так вразила Поллі Чалмерз у п’ятницю ввечері. Джонові Лапойнту щелепа відвисла. Тоді краєм ока він побачив, що на думці в Алана, – дві шухляди згори стосу, який він склав, почали хилитися.
Аланові вистачило швидкості, щоб відвернути повну катастрофу, але не вистачило на те, щоб зловити першу шухляду. Вона приземлилася йому на ногу, розсипаючи врізнобіч папери, скріпки й непристебнуті скоби. Інші дві шухляди він притиснув до боковини Джонового столу долонями.
– Господи помилуй! Це було жостко, Алане! – вигукнув Джон.
– Дякую, Джоне, – відповів Алан, зболено всміхаючись. Шухляди почали вислизати. Натискати сильніше не допомагало, від цього лише сунувся стіл. А ще боліли пальці ніг. – Можеш скільки завгодно компліментами сипати, я не проти. Але між тим, може, ти б забрав цю срану шухляду мені з ноги?
– Ой бля! Так-так!
Джон поквапився до нього. Через завзяття забрати шухляду він штовхнув Алана. Той утратив слабкий тиск-утримання на двох шухлядах, які вдалося вчасно зловити. Ті також приземлилися йому на ноги.
– Ай! – скрикнув Алан. Він підскочив, щоб узятися за праву стопу, але вирішив, що ліва болить дужче. – Блядство!
– Блін, Господи, Алане, вибач!
– Що в тебе там? – запитав Алан, підстрибуючи й тримаючи ліву ступню в руках. – Половина землі з кар’єру Касл?
– Та, напевно, я вже довгенько їх не розгрібав.
Джон винувато всміхнувся й почав розпихати бедлам паперів і канцелярського приладдя назад у шухляди. Зазвичай привабливе обличчя палахкотіло багрянцем. Він стояв на колінах, а коли обернувся, щоб дістати скріпки й скоби, які опинилися під столом у Клата, то перекинув високу вежу форм і звітів, що здіймалася на підлозі. Тепер робоче приміщення шерифської управи почало нагадувати зону торнадо.
– Упс! – гукнув Джон.
– Упс, – повторив Алан, усівшись на стіл Норріса Ріджвіка і намагаючись розмасажувати пальці через важкі чорні штатні черевики. – Упс – прекрасно, Джоне. Дуже точний опис ситуації. Це точно найбільший «упс» із тих, що я бачив.
– Вибач, – повторив Джон і поповз під свій стіл на животі, вигрібаючи розкидані скріпки й скоби до себе ребрами долонь.
Алан не знав, сміятися чи плакати. Джон дриґав ногами у такт із рухами долонь, від чого папери на підлозі розходилися широко й рівно.
– Джоне, вилазь звідти! – крикнув Алан. Він щосили намагався не сміятися, але вже розумів, що це гибла справа.
Лапойнт смикнувся. Голова різко гупнулася об низ столу, від чого ще один стос паперів, розташований на самому краю гравітації, щоб було місце для шухляд, завалився на бік. Більшість листків бухнулася просто на підлогу, але кілька десятків, ліниво гойдаючись, зависли в повітрі.
«Він із цим увесь день розбиратиметься, – смиренно подумав Алан. – Або й цілий тиждень».
Після цього він більше не міг витримати. Алан закинув голову назад і прорвався сміхом. Енді Клаттербак, що сидів у диспетчерській, зайшов подивитися, що діється.
– Шерифе? – запитав він. – Усе нормально?
– Ага, – підтвердив Алан. Тоді подивився на звіти й форми, розсипані по всіх закапелках, і знову розсміявся. – У Джона тут просто творча паперова робота, оце й усе.
Джон виліз з-під столу й підвівся. Він мав вигляд чоловіка, який щосили бажає, щоб хтось сказав йому стати «струнко» або, можливо, впасти й сорок разів відтиснутися від підлоги. Спереду раніше бездоганна уніформа була вкрита пилом, і, попри веселість ситуації, Алан подумки собі відзначив: Едді Ворбертон уже довгенько не прибирав підлогу під цими столами. Він знову розсміявся. Тут просто не було чого вдіяти. Клат спантеличено переводив погляд з Джона на Алана, тоді знову на Джона.
– Гаразд, – промовив Алан, беручи себе нарешті в руки. – Джоне, ти що шукав там? Святий Ґрааль? Утрачений акорд[120]? Що?
– Та гаманець свій, – сказав Джон, марно обтріпуючи уніформу. – Гаманець не можу, блін, знайти.
– У машині дивився?
– В обох, – відповів Джон. Він гидливим поглядом обвів астероїдний пояс із різного сміття навколо столу. – У робочій, на якій їздив минулого вечора, і у своєму «понтіаку». Але іноді, коли я на місці, то кладу його в шухляду, бо він сильно впивається в дупу, коли сідаю. Тому я перевіряв…
– Знаєш, Джоне, у тебе б так сраку не пекло, якби ти не тримав у тому гаманці все своє життя, – розважливо зазначив Енді Клаттербак.
– Клате, – сказав Алан, – іди пограйся на вулиці, добре?
– Шо?
Алан закотив очі.
– Іди займися чимсь.
