Необхідні речі - Стівен Кінг

– А, так, просто намагаюся допомогти. Я бачив його гаманець. Там ніби вся бібліотека Конгресу всередині. І взагалі…

– Дякуємо за інформацію, Клате. Побачимося.

– Окей, – відповів Клат. – Завжди радий допомогти. Бувайте, чуваки.

Алан закотив очі. Йому знову закортіло посміятись, але він стримався. Із Джонового невеселого виразу обличчя стало очевидно, що це для нього не жарти. Аланові було соромно, але тільки частково. Сам він за життя раз чи двічі губив гаманці і знав, наскільки це гидотне відчуття. Втратити гроші всередині, мати труднощі з повідомленням про втрату кредитних карток – лише частина проблеми, і навіть не найсерйозніша. Постійно згадуєш речі, які тримав у ньому і які для інших можуть здатися непотребом, але для тебе – незамінні.

Джон сидів навпочіпки, піднімав папери, сортував їх, складав і мав зовсім безутішний вигляд. Алан став допомагати йому.

– Сильно по пальцях ударило, Алане?

– Та нє. Сам знаєш, що це за черевики – на ногах ніби по «брінксу»[121]. Багато грошей було в гаманці, Джоне?

– Та яке, баксів двадцять. Але я минулого тижня отримав дозвіл на полювання, і він там був. Ну і моя «мастеркард». Доведеться дзвонити в банк і просити заморозити її, якщо я його, блядь, не знайду. Але чого реально шкода, то фотографій. Мама з татом, сестри… ну, знаєш. Такі штуки.

Але найбільше Джон сумував не за фотографіями мами з татом чи сестер. Насправді найважливішою була фотографія його з Саллі Реткліфф. Клат сфотографував їх на ярмарку у Фрайбурґу десь за три місяці до того, як Саллі розійшлася з Джоном на користь тупоголового на ім’я Лестер Претт.

– Ну, – сказав Алан, – знайдеться. Грошей і карток, напевно, не буде, але гаманець і фотографії, гадаю, повернуться до тебе. Так часто буває. Сам знаєш.

– Ага, – зітхнувши, погодився Джон. – Просто… бля, постійно намагаюся згадати, чи мав його при собі, коли зранку прийшов на роботу. Не можу.

– Сподіваюся, знайдеш. Повісь на дошці оголошення про загублене, гаразд?

– Так і зроблю. І решту тут поприбираю.

– Знаю, що поприбираєш, Джоне. Розслабся.

Алан вийшов на стоянку, хитаючи головою.

3

Срібний дзвіночок над дверима «Необхідних речей» теленькнув, і всередину, трішки соромлячись, увійшла Барбз Міллер, високопочесна членкиня бридж-клубу Еш-стріт.

– Місіс Міллер! – привітав її Ліленд Ґонт, глянувши на аркуш, що лежав біля касового апарата. Він поставив невелику «пташку». – Як добре, що ви змогли прийти! І саме вчасно! Вас зацікавила катеринка, чи не так? Прекрасний витвір мистецтва.

– Так, я хотіла з вами про неї поговорити, – сказала Барбз. – Але, думаю, її вже продано.

Їй було важко уявити, що таку чудову річ іще не продано. Їй здалося, ніби серце трішки розбилося від самої думки. Мелодію, яку та програвала і яку, за словами містера Ґонта, він не може згадати… Барбз знала, що це за мелодія. Вона якось танцювала під неї в «Павільйоні» в Олд-Орчард-Біч із капітаном футбольної команди, а пізніше того ж вечора охоче віддала йому свою цноту під прекрасним травневим місяцем. Він подарував їй перший і останній оргазм у житті, і весь час, поки екстаз стугонів у її венах, та мелодія пронизувала її голову, наче вогняний дріт.

– Ні, вона отутечки, – сказав містер Ґонт.

Він дістав катеринку зі скляної шафки, де та ховалася за фотоапаратом «Полароїд», і поклав зверху. Як тільки Барбз Міллер побачила виріб, її обличчя засвітилося.

– Не сумніваюся, ця річ дорожча, ніж я можу собі дозволити, – сказала вона, – за один раз тобто, але вона мені дуже подобається, містере Ґонт, і якщо є хоч якась можливість оплатити частинами… хоч якийсь варіант, хоч якось…

Містер Ґонт усміхнувся. То була вишукана, приємна усмішка.

– Думаю, ви дарма переймаєтеся, – сказав він. – Ви ще здивуєтеся, наскільки розумна ціна в цієї прекрасної катеринки, місіс Міллер. Дуже здивуєтеся. Присядьте, поговоримо про це.

Вона присіла.

Він підійшов до неї.

Їхні погляди зустрілися.

Мелодія знову зазвучала в її голові.

І вона зникла.

4

– Я вже згадала, – сказала Аланові Джилліан Міслабурскі. – То малий Раск. Біллі, здається, його звати. Чи Брюс.

Вони стояли в неї у вітальні, у якій чільне місце займали телевізор «Соні» й гігантський розіп’ятий Ісус із гіпсу, що висів на стіні за екраном. Саме показували Опру. Судячи з того, як Ісус закотив очі під Свій терновий вінок, Алан подумав, що той би радше подивився Херальдо[122]. Або «Суд розлучень»[123]. Місіс Міслабурскі запропонувала Аланові горнятко кави, від якого він відмовився.

– Браян, – підказав він.

– Правильно! – підтвердила вона. – Браян!

На ній був яскраво-зелений пеньюар, але сьогодні вона обійшлася без червоної хустинки. Кучері завбільшки з картонні циліндри в основі рулонів туалетного паперу стояли в неї на голові, ніби чудернацька корона.

– Ви впевнені, місіс Міслабурскі?

– Так. Згадала сьогодні зранку, як прокинулася. Його батько клав алюмінієвий сайдинг у нас на будинку два роки тому. Хлопець приходив і трохи допомагав. Приємний такий.

– Ви можете припускати, що він міг там робити?

– Сказав, що хотів запитати, чи вони не шукають людину, яка б їм розчищала подвір’я від снігу взимку. Здається, так. Сказав, що прийде пізніше, коли вони перестануть сваритися. Бідний малий виглядав до смерті переляканим, і я його не звинувачую. – Вона похитала головою. Кучері м’яко заколихалися. – Мені шкода, що вона так померла… – Джилл Міслабурскі таємниче стишила голос. – Але я рада за Піта. Ніхто не знає, з чим йому доводилося миритися, живучи в шлюбі з тією жінкою. Ніхто.

Вона багатозначно подивилася на Ісуса на стіні, тоді перевела погляд на Алана.

– Ага, – сказав на це Алан. – Ви більше нічого не помітили, місіс Міслабурскі? Щось особливе в будинку, якісь звуки або щось із хлопцем?

Вона притиснула палець собі до носа й підняла голову.

– Ну, нічого такого. Хлопець – Браян Раск – мав у кошику велосипеда переносний холодильник. Це я пам’ятаю, але не думаю, що це щось…

– Стоп, – перервав її Алан, підносячи руку. У голові раптом спалахнув яскравий вогник. – Холодильник?

– Ну, знаєте, такий, що беруть із собою на пікніки або вечірки автомобільні? Я запам’ятала, бо він був завеликий для велосипедного кошика. Лежав там, перекошений. Здавалося, от-от упаде.

– Дякую, місіс Міслабурскі, – повільно промовив Алан. – Дуже вам дякую.

– Це щось означає? Це якась нитка?

– Ой, сумніваюсь.

Але це його зацікавило.

«Ймовірність вандалізму мені більше пов’язана з віком шістнадцять-сімнадцять», – сказав Генрі Пейтон. Алан теж так думав… але він уже мав справу з дванадцятирічними вандалами, і, на його думку, у такий пікніковий холодильник можна напхати немало каменюк.

Раптом його набагато більше зацікавила розмова, яку він сьогодні проведе з Браяном Раском.

5

Срібний дзвоник теленькнув. Сонні Джекетт повільно, сторожко ввійшов