Танок з драконами - Джордж Мартін
— Можливо, є інший вибір. Гадаю, що юнкайців можна переконати дозволити вашим відпущенцям зберегти свободу — якщо ваша превисокість погодяться, щоб Жовте Місто віднині й надалі могло купувати, навчати і продавати невільників. І тоді більше не проллється кров.
— Окрім крові тих рабів, котрих юнкайці, як ви кажете, «навчатимуть», — заперечила Дані, хоча і побачила у словах Гіздахра зерно істини. «Можливо, це найкраще, на що нам варто сподіватися.» — Ви не сказали, що кохаєте мене.
— Скажу, якщо така воля вашої преосяйності.
— Це не відповідь закоханого чоловіка.
— А що таке кохання? Тілесна жага? Жоден чоловік, не позбавлений чоловічих місць, не може поглянути на вас, Даянерис, і не відчути жаги. Але я хочу одружитися з вами не з хіті. Перед тим, як ви з’явилися, Меєрин помирав. Нами правили старі зі зморшками на вислих прутнях і стариці, чиї мертві піхви висохли на порох. Вони сиділи нагорі пірамід, сьорбали плодове вино і просторікували про велич Старого Царства — поки повз них летіли століття, і цеглини міста розсипалися в пилюку. Звичаї та осторога тримали нас у залізних рукавицях, поки ви не розбудили це місто вогнем та кров’ю. Розпочалися нові часи, стали можливі нові речі. То ви підете за мене заміж?
«Він зовсім не бридкий на обличчя, — сказала собі Дані, — та й язика має спритного, як личить цареві.»
— Ану поцілуйте мене! — наказала вона.
Він знову взяв її руку і поцілував пальці.
— Не так. Поцілуйте, як дружину.
Гіздахр узяв її за плечі так обережно, наче вона була кволим пташеням. Схилившись уперед, притиснув свої вуста до її. Поцілунок був легкий, сухий, швидкий. У Дані всередині не тьохнуло геть нічого.
— Поцілувати вас… знову? — запитав він, скінчивши.
— Ні. — На терасі у її купальній водоймі жили маленькі рибки, що зазвичай пощипували їй ноги. Навіть їхні поцілунки були палкіші за пристрасть Гіздахра зо’Лорака. — Я не кохаю вас.
Гіздахр знизав плечима.
— Кохання виникає з часом. Таке трапляється.
«Та не з нами, — подумала вона. — Не тоді, коли тут поруч Дааріо. Я хочу його, не тебе.»
— Одного дня мені доведеться рушити на Вестерос і повернути собі Семицарство, що належало батькові.
— Одного дня на кожного чекає смерть, але сидіти і чекати її — марна справа. Краще проживати один день за іншим у клопотах життя, не переймаючись.
Дані склала руки разом.
— Слова — то вітер. Навіть такі вагомі, як «кохання» та «мир». Я віддаю перевагу справам. У моєму Семицарстві є звичай: лицарі чинять звитяги або вирушають у небезпечні походи, щоб довести красним дівам, яких кохають, свої лицарські чесноти. Вони шукають чарівних мечів, скрині скарбів, корони, вкрадені з драконових печер…
Гіздахр підняв брову.
— Єдині дракони, яких я знаю — це ваші. Чарівні мечі стрічаються навіть рідше. Але золотих перснів, корон та скринь монет я принесу вам, скільки забажаєте.
— Я бажаю миру. Ви казали, що допоможете припинити різанину, яка чиниться щоночі на моїх вулицях. А я кажу: зробіть це. Покладіть край війні у пітьмі, добрий пане. Це й буде ваше випробування на вимогу красної діви. Дайте мені дев’яносто діб — днів та ночей — без жодного вбивства, і я знатиму, що ви гідні престолу. Ви можете це зробити?
Гіздахр замислився.
— Дев’яносто днів без жодного трупа, і на дев’яносто перший ми поберемося?
— Можливо, — хитро примружилася Дані. — Юні дівчата відомі легковажністю. От візьму й завимагаю ще чарівного меча!
Гіздахр зареготав.
— Матимете і його, преосяйна. Ваше бажання для мене закон. Скажіть своєму підстолію: хай готує весільний бенкет.
— Ніщо так не потішить шляхетного Резнака.
Якби Меєрин знав, що на нього чекає пишне весілля, вже саме це могло подарувати їй кілька тихих ночей — навіть якби Гіздахрові зусилля обернулися на ніщо. «Голомозий не зрадіє, але Резнак мо’Резнак танцюватиме з утіхи.» Дані не могла вирішити, що бентежить її більше. Вона потребувала Скахаза з його Мідними Звірями, а порадам Резнака звикла не довіряти зовсім. «Стережися напахченого підстолія. Невже Резнак потай змовився з Гіздахром і Зеленою Грацією? Невже вони готують мені якусь пастку?»
Щойно відкланявся Гіздахр зо’Лорак, як позаду неї з’явився пан Барістан у довгому білому корзні. Роки служби у Королегвардії навчили білого лицаря не нав’язувати свою особу, коли Дані приймала відвідувачів, але й занадто не віддалятися. «Він усе знає, — миттю збагнула вона, — і не схвалює.» Зморшки навколо його вуст суворо окреслилися та поглибилися.
— Отже, — мовила вона до нього, — схоже, на мене чекає ще одне весіллячко. Ви раді за мене, добрий лицарю?
— Якщо така воля вашої милості.
— Відчуваю, Гіздахр — не той чоловік, якого б ви мені обрали.
— Не моя справа — обирати вам чоловіка.
— Не ваша, — погодилася Дані, — але для мене дещо важить ваше розуміння. Мої піддані спливають кров’ю. Помирають. Цариця належить не собі, а своєму царству. Мій вибір — між шлюбом та трупами. Між весіллям та війною.
— Чи дозволять ваша милість говорити відверто?
— Завжди.
— Є третій вибір.
— Вестерос?
Він кивнув.
— Я присягнув службою вашій милості, обітував боронити від усякого лиха, куди б вас не завів шлях. Моє місце — коло вас, хоч тут, хоч у Король-Березі… але ваше місце — на Вестеросі, на Залізному Престолі вашого батька. Семицарство ж ніколи не прийме Гіздахра зо’Лорака як свого короля.
— Так само, як Меєрин не хоче приймати Даянерис Таргарієн як свою царицю. Зелена Грація мала рацію. Мені потрібен коло себе цар старої гіскарської крові. Інакше на мене завжди дивитимуться як на неоковирну дикунку, що розтрощила їм браму, настромила їхніх родичів на палі та розтягла їхні статки.
— Натомість на Вестеросі ви будете втраченою і повернутою дитиною, що звеселяє серце батька. Ваш народ вітатиме вас усюди. Всі добрі люди полюблять свою королеву.
— Вестерос далеко.
— Якщо сидіти тут, ближчим не стане. Що скоріше ми поїдемо звідси…
— Я знаю! Справді знаю, повірте. — Дані вже не знала, як переконати старого лицаря. Вона хотіла на Вестерос не менше за нього, але спершу мала зцілити рани Меєрину. — Дев’яносто днів — чимало часу. Гіздахр може зазнати поразки. Його спроби куплять мені трохи часу. Часу вкласти союзи, зміцнити оборону…
— А якщо він не зазнає поразки?
