На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Зразу за всміхненим очільником увійшли ще двоє, і в яскраво освітленій кімнатчині зробилося тіснувато. Один був темношкірим, коренастим кантійцем з великою золотою сережкою у вусі, а інший — здоровенним північанином з обличчям, що нагадувало кам’яну плиту. Йому майже довелось схилятись, щоб пройти у двері. Обидва мали на обличчі маски і вдягнуті були з голови до п’ят у темну форму практиків.

— Це практик Вітарі[13], — весело завів Ґойл, вказуючи на рудоволосу жінку, яка поплила до банок і взялася заглядати в кожну з них по черзі, стукаючи по склу, від чого зразки заколихалися. — А це практики Халім — південець просунувся бочком повз Ґойла, оглядаючи кімнату меткими очима, — і Байр.

Здоровенний північанин поглянув на Ґлокту десь із-під стелі.

— На батьківщині його називають Каменеломом, уявляєте? Втім, навряд чи це буде доречним тут, чи не так, Ґлокто? Як вам, практик Каменелом?

Він тихо засміявся сам до себе і похитав головою.

«І це Інквізиція? Не думав, що до нас приїхав цирк. Цікаво, вони можуть утворити піраміду чи перестрибувати крізь палаючі обручі?»

— Напрочуд розмаїте товариство, — зауважив Ґлокта.

— О так, — розсміявся Ґойл, — куди мене заносило, там я їх і підбирав, чи не так, мої друзі?

Жінка стенула плечима, крадучись повз банки. Темношкірий практик вклонився. Височенний північанин продовжував стояти, як вкопаний.

— А куди мене тільки не заносило! — зареготав Ґойл, так наче всі інші сміялись разом з ним. — І це ще не кінець! Ох, як плине час, га! — Він змахнув сльозу радості з очей, підходячи до столу в центрі кімнати. Здавалося, що йому від усього весело, навіть від того, що лежало на столі. — Але що це таке? Якщо не помиляюсь, тіло! — Ґойл різко звів погляд, його очі аж іскрились. — Тіло? Смерть у місті? Це, звісно, входить до моєї компетенції як очільника Адуа?

Ґлокта вклонився.

— Авжеж. Мене не повідомили, що ви прибули, очільнику Ґойле. Крім того, мені здалося, що незвичні обставини цього…

— Незвичні? Не бачу нічого незвичного.

Ґлокта замислився.

«Що задумав цей потішний бовдур?»

— Ви, звісно, погодитесь, що прояв жорстокості тут… особливий.

Ґойл підкреслено стенув плечима.

— Собаки.

— Собаки? — запитав Ґлокта, неспроможний на це промовчати. — Ви гадаєте, що домашні улюбленці показились чи дикі пси перелізли через мур?

Очільник лише всміхнувся.

— Вибирайте, що вам подобається більше, інквізиторе. Що подобається більше.

— Боюсь, що це аж ніяк не могли бути собаки, — завів пихато Адепт-медик. — Я саме пояснював інквізитору Ґлокті… оці сліди тут і ось на шкірі, бачите? Це, без сумніву, людські укуси…

Жінка рушила від банок до Канделау і почала нахилятися до нього, аж поки її маска не завмерла за декілька дюймів від його перенісся. Канделау поволі змовк.

— Собаки, — прошепотіла вона, а тоді гавкнула на нього.

Адепт відскочив.

— Ну, можливо, я помилився… звичайно…

Він вперся прямо в груди здоровенного північанина, який з вражаючою швидкістю з’явився в нього за спиною. Канделау поволі обернувся і звів круглі очі.

— Собаки, — вторив їй гігант.

— Собаки, собаки, собаки, — загудів південець із сильним акцентом.

— Звісно, — писнув Канделау, — собаки, звісно, як я міг цього не помітити!

— Собаки! — вигукнув втішений Ґойл, здійнявши руки у повітря. — Таємницю розкрито!

На здивування Ґлокти, двоє з трьох практиків почали ввічливо аплодувати. Жінка утрималась від оплесків.

«Ніколи не думав, що сумуватиму за очільником Келайном, а от зараз мене просто переповнює ностальгія».

Ґойл повагом обернувся, низько кланяючись кожному.

— Тільки перший день тут, а вже весь у роботі! Можете це поховати, — сказав він, показуючи на труп і широко всміхаючись до зіщуленого Адепта. — Краще, коли тіло в могилі, чи не так? — Він поглянув на північанина. — Нехай возз’єднається із землею, як кажуть у вас!

Кремезний практик не повів і вухом, начебто ніхто й не звертався до нього. Кантієць просто собі стояв, без кінця крутячи сережку у вусі. Жінка придивлялася до трупа на столі, нюхаючи його крізь свою маску. Адепт-медик втиснувся між банок, обливаючись рясним потом.

«Годі цієї пантоміми. На мене чекає робота».

— Що ж, — натягнуто промовив Ґлокта, кульгаючи до дверей, — таємницю розкрито. Я вам більше не потрібен.

Очільник Ґойл повернувся до нього, і його добрий гумор раптом кудись щез.

— Так! — прошипів він. Його люті очиці ледь не вискакували із очниць. — Ви нам… більше… не потрібні!

Ніколи не закладайся з магом

Лоґен сидів, згорбившись, на лаві під палючим сонцем і обливався потом.

Дурнуватий одяг тільки все погіршував. Туніка не була пристосована для сидіння, і жорстка шкіра боляче врізалася йому у причандали щоразу, як він ворушився.

— Ну що це за блядство, — гаркнув він, удвадцяте сіпаючи за туніку.

Одягненому у своє магічне вбрання Кею було не надто зручніше — на тлі сяючих золотих та срібних символів його обличчя виглядало ще хворобливішим і блідішим, а очі — ще більш нервовими та виряченими. За весь ранок він не зронив і слова. З їхньої трійці лише Баязу, здавалось, було весело: він усміхався до юрби, що займала свої місця, а на його засмаглій лисині виблискувало сонце.

Вони вирізнялись з-поміж схвильованої публіки, як зогнилі фрукти, і так само не були у попиті. Незважаючи на те, що на всіх лавах яблуку було ніде впасти, навколо них утворилася невелика зона відчуження, де ніхто не хотів сідати.

Шум пригнічував ще більше, ніж спека і багатолюдний натовп. Від галасу у Лоґена дзвеніло у вухах. Він з усіх сил намагався перебороти у собі бажання затулити їх руками і сховатися десь під лаву. До нього нахилився Баяз.

— Так виглядали твої двобої?

Йому доводилось кричати, хоча від вуха Лоґена його відділяло всього шість дюймів.

— Гм.

Навіть коли Лоґен бився з Рудом Тридубою, коли добра частина армії Бетода вишикувалась великим півколом, щоб подивитися на цей бій, кричачи, волаючи і молотячи залізом по щитах, коли стіни Уффріта над ними були всіяні глядачами, його публіка не була і близько такою великою чи такою галасливою. Не більше тридцяти чоловік спостерігало, як він убив Шаму Безсердечного — вбив, а тоді зарізав, наче свиню. Від цієї згадки Лоґен скривився, здригнувся і втягнув голову ще глибше у плечі. Він різав і різав, злизуючи кров з пальців, а Шукач нажахано на все це дивився, а Бетод реготав і викрикував слова заохочення. Він пригадав смак крові, затремтів і витер рота.

На його двобоях людей було значно менше, проте на кону стояло значно більше. На кону було життя бійців, а також землі, села, містечка, майбутнє цілих кланів. Коли