Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— А абатиса? Раптом ти підеш до неї, а вона теж із них?

Вона зітхнувши похитала головою:

— Може, ти і правий, але це єдина надія. Не уявляю, хто ще, крім неї, може допомогти. Я повинна піти до неї. — Вона торкнулася кінчиками пальців його щоки. — Будь ласка, Джедідія, повертайся. Якщо зі мною щось трапиться, залишишся ти. Ти вже дещо знаєш і зможеш почати діяти.

— Ні. Я тебе не залишу. Якщо ти змусиш мене повернутися, я піду до абатиси. Я тебе люблю. Краще мені померти, ніж жити без тебе.

— Але подумай про інших! Від цього залежить життя багатьох людей.

— Я не хочу ні про кого думати, крім тебе. Навіть не проси мене йти, коли тобі загрожує небезпека.

— Іноді ти буваєш просто нестерпний, коханий. — Вона взяла його руки в свої. — Джедідія, якщо нас схоплять…

— Ми будемо разом, і я розділю твою долю.

— Тоді стань моїм чоловіком. Ми стільки разів говорили про це… Якщо мені судилося померти сьогодні вночі, я хочу померти твоєю дружиною.

Він притягнув її до себе і прошепотів їй прямо у вухо:

— Я був би найщасливішою людиною в світі. Я так люблю тебе, Маргарита! Але ми не можемо одружитися прямо тут.

— Зате можемо вимовити слова обряду. Наша любов — ось єдине, що має значення. Слова, що йдуть від серця, з'єднають нас міцнішими, ніж будь-яка церемонія.

— Це найщасливіші хвилини в моєму житті. — Він узяв її за руку. — Я, Джедідія, клянусь бути твоїм чоловіком в горі і радості, в житті і смерті. Я вручаю тобі своє життя і вічну відданість. Нехай наші серця навіки з'єднаються перед ликом Творця.

Зі сльозами на очах Маргарита повторювала за ним слова обітниці. Жодного разу в житті їй не бувало так страшно — і в той же час вона була на вершині блаженства. Потім вони поцілувалися, і ніколи ще Джедідія не цілував її так ласкаво і так ніжно. Маргарита притулилася до нього, і він обійняв її за плечі. В його обіймах вона відчувала себе в цілковитій безпеці. Як це чудово — бути коханою. Нарешті Джедідія розімкнув обійми.

Маргарита уривчасто зітхнула:

— Я люблю тебе, мій чоловік.

— Я люблю тебе, дружина моя. Відтепер і навіки.

Вона посміхнулася і, хоча в темноті не могла бачити його обличчя, знала, що Джедідія посміхнувся також.

— Ну а тепер подивимося, чи вдасться нам роздобути докази. Чи вдасться зупинити сестер Темряви. Чи вдасться зробити так, щоб Творець пишався сестрою Світла і майбутнім чарівником.

Він стиснув її руку.

— Тільки обіцяй, що не наробиш дурниць. Дай слово, що не станеш ризикувати життям. Я хочу провести залишок ночі в тебе в ліжку, а не в лісі.

— Я повинна знати, куди вони пішли. Я повинна дати абатисі докази. Але ці сестри набагато сильніші мене, не кажучи вже про те, що їх там одинадцять. Крім того, якщо вони дійсно служать Темряві, то напевно володіють Магією Збитку. А проти неї у нас немає захисту. Не уявляю собі, як ми заберемо у них квілліон. Хіба що трапиться щасливий випадок. Треба тримати очі відкритими, і, можливо, Творець вкаже нам спосіб. Але я не збираюся ризикувати даремно. Нас не повинні виявити.

Джедідія кивнув:

— Добре. Така позиція мені до душі.

— Але пам'ятай, Джедідія, я — сестра Світла. Я несу відповідальність.

Відповідальність перед Творцем і його дітьми. І хоча ми тепер чоловік і дружина, моє завдання як і раніше керувати тобою. У цьому сенсі рівності між нами немає. Я дозволю тобі супроводжувати мене, тільки якщо ти даси слово у всьому мене слухатися. Ти ще не став справжнім чарівником. Якщо я щось скажу, ти зобов'язаний підкоритися. Я краще володію своїм Хань, ніж ти.

— Я розумію. Я хотів стати твоїм чоловіком ще й тому, що поважаю тебе. Мені не потрібна покірна дурочка-дружина. До цих пір ти мною керувала, і я не бачу сенсу щось змінювати. Ти навчила мене всього, що я знаю. Я завжди готовий слідувати за тобою.

Вона з посмішкою похитала головою:

— У мене не чоловік, а просто чудо. Ти станеш великим чарівником. Воістину, великим. Я ніколи не говорила тобі про це, тому що боялася, що ти загордитися, але інші сестри стверджують, що ти будеш чарівником, рівних якому не бачили в Палаці ось вже тисячу років.

Він промовчав. Маргарита не могла бачити його обличчя, але була впевнена, що він почервонів.

— Єдине, що мені потрібно, — це те, щоб ти завжди могла мною пишатися.

Вона поцілувала його в щоку і взяла за руку.

— А тепер підемо й спробуємо зупинити зло.

— А як ти дізнаєшся, куди вони пішли? Тут темно, як в могилі. Навіть місяця не видно.

Вона лукаво усміхнулася.

— Цьому трюку навчила мене мати. Я його нікому не показувала. Коли я побачила, що сестри йдуть з Палацу, то розлила по підлозі свій Хань. Вони пройшли крізь нього і тепер залишають сліди, які видно тільки мені. Я розрізняю їх так само ясно, як блиск дзеркала в сонячний день.

— Ти повинна навчити цьому і мене.

— Обов'язково, але в свій час. Йдемо.

Вона потягнула його за руку, і вони заглибилися в гущавину. Вдалині лунали крики нічних птахів, Ухаль сова. Вони йшли, то продираючись через кущі, то спотикаючись об коріння дерев, і лише завдяки хитрості Маргарити не збилися з дороги.

Ніколи ще Маргарита не забиралася так глибоко в Хагенський ліс. Час від часу на шляху траплялися невеликі болітця, над якими стояв задушливий сморід гниючих рослин. У глибоких ярах, порослих густим мохом, Маргарита раз