Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

Ноги не слухалися. Як не старалася, вона не могла змусити їх рухатися.

Маргарита злегка підняла голову. Силуети сестер, здавалося, маячили десь в неймовірній далині. І сестри, всі як одна, дивилися на неї.

Маргарита опустила погляд на свої ноги.

Те, що вона побачила, було жахливо.

Нижче пояса в неї нічого не було. Тільки якесь криваве лахміття. Де ж решта? Ноги, напевно, десь тут. Вони повинні бути десь тут.

Вони дійсно були тут. Вони валялися неподалік. Там, де вона тільки що стояла.

Так. Тепер ясно, чому вона не може дихати. Але повітряний потік не в змозі розірвати людину навпіл. Жодна з сестер не здатна на це…

«О Творець, чому Ти не прийшов мені на допомогу? Я виконала волю Твою. Як же ти допустив таке?»

Вона, ймовірно, повинна відчувати біль, адже так? Що ще може відчувати людина, розірвана навпіл? Але вона не відчувала болю. Зовсім.

Холод. Вона відчувала лише холод. Але кров у неї на обличчі була теплою. Це було приємно. Їй це подобалося.

Можливо, Творець допоміг їй тим, що позбавив від болю? Звичайно ж, це так. Творець забрав її біль. «Дякую тобі, О Творець. Я зробила все, що могла. Пробач, але я зазнала поразки. Пошли іншого».

Чоботи поруч: Джедідія. Чоловік Джедідія. Чудовисько Джедідія.

— Я намагався застерегти тебе, Маргарита. Я хотів, щоб ти повернула назад. Ти не можеш сказати, що я не намагався.

Її руки були розкинуті по сторонах. У правій руці вона як і раніше стискала золоту квітку. Вона її так і не викинула. Навіть розірвана навпіл, вона не випустила його. Вона спробувала зробити це зараз, але не могла змусити себе розтиснути руку. Вона гаряче бажала, щоб у неї все ж вистачило на це сил. Вона не хотіла вмирати з цим подарунком в руці. Але вона не могла розтиснути пальці.

«О Творець, я програла і тут…»

Усвідомивши, що це їй не вдасться, Маргарита зробила єдине, на що ще була здатна. На це в неї пішли останні сили. Може, хтось знайде її і зуміє задати вірний питання.

Втомилася. Як же вона втомилася!

Вона спробувала закрити очі, але очі не закривалися. Як може людина померти, якщо йому нікому закрити очі?

Над головою було безліч зірок. Прекрасних зірок. Тільки, здається, раніше їх було більше. Її мати одного разу говорила їй, скільки зірок на небі.

Але вона не може пригадати.

Ну що ж, тоді вона їх порахує.

Одна… Друга…

Давно це було? — Запитав Чейз. Семеро страшних на вигляд чоловіків, що сиділи навпочіпки перед нею і Чейзом, втупилися в нього і закліпали очима. Ні в кого з сімох не було ніякої зброї, крім ножів, а в одного не було навіть ножа. Тільки за ними стояли багато інших чоловіків, і у кожного був спис або лук, або те й інше відразу.

Рейчел щільніше загорнулася у важкий шерстяний плащ і хитнулася з п'ят на носки, щоб не так мерзли ноги. Вони вже почали леденіти. Вона погладила великий бурштин, що висів на шиї. Гладкий, схожий на сльозинку камінь під її пальцями став начебто тепліше.

Чейз пробурмотів щось, чого Рейчел не зрозуміла, і, поправивши на плечах чорний плащ, вказав паличкою на дві людські фігурки, нашкрябані на землі. Всі його шкіряні ремені, на яких висіла зброя, заскрипіли, коли він нахилився вперед. У кожен чобіт Чейза з легкістю помістилися б обидві ноги звичайної людини. Він постукав паличкою по картинці і, повернувшись, махнув рукою в бік нескінченної рівнини.

— Давно? — Він знову показав рукою на малюнок і ще раз змахнув рукою. Скільки днів тому вони пішли?

Чоловіки обмінялися словами, яких ні Чейз, ні вона не зрозуміли, а потім дід з довгими сріблястими волоссям і смаглявим зморшкуватим обличчям єдиний, хто замість шкури койота носив простий одяг з оленячої шкіри, — намалював на землі іншу картинку. Ну, це легко, подумала Рейчел.

Сонце. Старий почав малювати під ним якісь рисочки. Чейз терпляче дивився. Один ряд, другий, третій. Нарешті старий зупинився.

— Три тижні, — сказав Чейз, дивлячись на картинку. Він подивився на старого з довгим волоссям. — Три тижні? Він виставив сім пальців і тричі махнув рукою. — Вони пішли три тижні тому?

Старий кивнув і додав кілька слів своєю смішною мовою.

Сіддін простягнув Рейчел ще один корж з медом. Це було жахливо смачно.

Рейчел намагалася їсти повільніше, але коржик зник в мить ока.

Рейчел пробувала мед тільки раз — ще в замку, коли була іграшкою принцеси. Принцеса не дозволяла їй їсти меду, вона говорила, що він їй не сподобається, але один кухар колись дав їй трохи.

При думці про те, яка підла була принцеса, Рейчел пересмикнуло.

Більше вона ніколи не захоче жити в замку. А тепер, коли вона стала донькою Чейза, її ніхто і не буде змушувати. Кожен вечір, кутаючись у ковдру перед сном, вона намагалася уявити, на що схожа її нова сім'я.

Чейз говорив, що в неї будуть сестри і брати. І справжня мама. Він говорив, що вона повинна ставитися до них з повагою. Рейчел думала, що в неї вийде. Легко ставитися з повагою до того, хто тебе любить.

Чейз її любить. Насправді він ніколи цього не говорив, але це і так ясно. Коли в темряві чулися страшні звуки, він обіймав її своєю величезною рукою і гладив по голові.

Сіддін посміхнувся, дивлячись, як Рейчел злизує з пальців залишки меду. Як здорово знову з ним зустрітися. Коли вони тільки потрапили сюди, Рейчел боялася, що будуть неприємності.