Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Дальня стіна будівлі неначе вибухнула, причому в напрямку до них.

У темряві розлетілися тріски, і всередину вломилась якась велика постать. У світлі місяця й зірок, яке проникало знадвору, ця чорна істота виглядала більшою за сокирогончака. Далінар не міг розгледіти деталей, але здавалося, що вона якоїсь неприродної, неправильної форми.

Дівчинка закричала, а князь, вилаявшись, підхопив її однією рукою та відкотився вбік, щойно чорна тварюка плигонула на них. Вона мало не дістала дитини, проте Далінар рвучко висмикнув її з-під самих пазурів чудовиська. Дівча задихалося від жаху, і крик увірвався.

Далінар крутнувся й відштовхнув дівчинку собі за спину. Потихеньку задкуючи, він боком зачепив купу мішків із зерном. У клуні запанувала тиша. Надворі з неба лилося фіолетове світло Саласа, проте цей маленький місяць був не настільки яскравим, щоб освітити середину приміщення. Тварюка забилася в тінистий закуток, тож князь майже не бачив її.

Вона просто злилася з тінню. У напруженому очікуванні Далінар виставив уперед кулаки. З темряви долинало тихе посопування, моторошне й віддалено схоже на ритмічний шепіт.

«Дихає? — подумав князь. — Ні. Пробує внюхати нас».

Істота кинулася вперед. Далінар миттю сягнув рукою вбік, ухопив мішок із зерном і виставив його попереду. Звірюка налетіла на лантух і впилася в нього зубами, а князь смиконув його до себе — груба тканина не витримала, і в повітря звилася запашна хмара лавісового зерна впереміш із пилом. Відтак він відступив убік та щосили заїхав по тварюці ногою.

На дотик істота виявилась на диво еластичною, так наче він копнув бурдюк із водою. Від удару та повалилася долі й зашипіла. Далінар підкинув напівпорожній мішок угору, сповнюючи повітря ще більшою кількістю висушених зерен і пилу.

Звірюка зіп’ялася на лапи й закрутилася на місці, а на її гладкій шкірі затанцювали відблиски місячного сяйва. Здавалось, вона втратила орієнтацію. Хай там що, але воно полювало, покладаючись на нюх, і пил у повітрі збивав його з пантелику. Далінар ухопив дівчинку, перекинув її через плече й прожогом кинувся повз очманілу істоту просто через діру в проламаній стіні.

Він вискочив під фіолетове світло місяця й опинився в невеличкому лейті — широкій розколині в скелі з достатньо добрим водостоком, щоб уникнути повеней, та високим кам’яним виступом — «хвилерізом» від великобур. У цьому конкретному лейті східна частина скельного утворення мала форму гігантського буруна, даючи прихисток маленькому сільцю.

От чого клуня була така вутла! Там-сям у заглибині мерехтіли вогники, вказуючи на те, що поселення нараховувало кілька дюжин домівок. Далінар перебував на околиці: праворуч був загін для свиней, ліворуч — далекі хатини, а прямо попереду — приліпившись на кам’янистому схилі — стояв середніх розмірів селянський будинок, зведений на старовинний лад, із крємової цегли.

Рішення напрошувалося саме собою. Та істота пересувалася швидко, як і всі хижаки. Утекти від неї Далінарові не вдалося б, тож він кинувся до будинку. Ззаду долинув тріск дерев’яної стіни: звірюка вибралася з клуні. Далінар підбіг до вхідних дверей, проте вони виявились запертими. Голосно вилаявшись, він щосили забарабанив у них.

Тварюка пристрибом мчала йому вслід: по каменю шкряботіли кігті. Далінар якраз пробував висадити двері плечем, коли ті раптом відчинилися.

Спотикаючись, він влетів усередину, зронив дівчинку на підлогу, та й сам заледве втримався на ногах. За дверима стояла жінка середніх років. Фіолетового місячного світла було достатньо, щоби розгледіти її кучеряве волосся та широко розплющені, нажахані очі. Вона з грюкотом зачинила за ним двері й закрила їх на засув.

— Слава Вісникам! — вигукнула вона, підхопивши дівча на руки. — Ти знайшов її, Гебе. Дай тобі Всемогутній здоров’я!

Далінар боком наблизився до незаскленого вікна й виглянув назовні. Схоже, віконниця була відірвана й зачинити її було неможливо. Тварюки ніде не було видно. Він озирнувся через плече. Підлога будинку виявилась кам’яною, другого поверху не спостерігалося. Біля однієї зі стін було викладене з цегли огнище, і над ним — уже згаслим — висів недоладний залізний казанок. Усе це виглядало таким примітивним. У який рік він потрапив?

«Це просто видіння, — подумав він. — Сон наяву».

Але чому ж тоді все здається таким реальним?

Він знову виглянув із вікна. Надворі було тихо. З правого боку обійстя росли два рядки скелебруньок — напевно, прюква чи ще якийсь овоч. Гладенька земля відбивала місячне світло. Куди ж поділася тварюка? Невже вона…

Щось чорне і гладкошкіре відірвалося від землі та з грюкотом вдарилось об вікно. Воно розтрощило раму, і Далінар, лаючись, повалився долі — істота підім’яла його під себе. Якийсь гостряк шмагонув його по обличчю, розпанахавши щоку та рясно оббризкавши кров’ю.

Дівча знову завищало.

— Світло! — проревів Далінар. — Запаліть світло!

Він збоку зацідив істоті кулаком по занадто м’якій голові, а другою рукою перехопив кігтисту лапу. Щока палала від болю. Щось шкрябонуло його по боці, роздерши туніку й протявши шкіру.

Піднатужившись, він рвучко відкинув від себе істоту. Та гепнулась об стіну, а захеканий Далінар, перекотившись, звівся на ноги. Поки в темряві кімнати звірюка знову спиналася на лапи, він навпомацки задкував; у ньому прокидалися старі інстинкти, і біль відступав, змінюючись Запалом битви, що пронизував його тіло. Йому необхідна зброя! Ніжка від стола чи ослона. Кімната була така…

Замерехтів вогник: це жінка зняла чохол із запаленої глиняної лампи. Зовсім примітивної — на маслі замість Буресвітла, однак і такої було більш ніж достатньо, щоб освітити її нажахане обличчя та постать дівчинки, яка чіплялася за мішкувату сукню матері. У кімнаті стояли невисокий стіл і пара табуретів, але його увагу привернуло маленьке огнище.

Там, спершись на цегляний обмурівок і поблискуючи, наче Клинок честі з прадавніх переказів, стояла звичайна залізна коцюба. Її кінчик був білий від попелу. Далінар ринувся вперед, однією рукою вхопив це нехитре знаряддя та закрутив ним у повітрі, щоби відчути центр рівноваги. Свого часу його навчали класичній Вітростійці, проте він, натомість, обрав Димостійку, яка краще підходила для недосконалої зброї. Одна нога витягнута вперед, інша відведена назад, а меч — або, як у цьому випадку, коцюба — виставлений перед собою і націлений вістрям у серце супротивника.

Лише завдяки рокам тренувань він не порушив набутої пози, коли побачив, що стояло навпроти нього. Гладка, непроглядно чорна шкіра істоти відбивала світло, немов калюжа смоли. Очей не спостерігалося, а насаджена на еластичну, безкісткову