Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Печер нема, — сказала жінка, стаючи поряд із ним біля вікна. — Хіба таке можливо, щоби людина зробила в камені дірку?

Сколкозбройцем або Душезаклиначем. Або й просто гірничим способом, хоча це може бути складно — адже виробки забиватиме крємом, а великобуряні дощі становитимуть надзвичайно велику загрозу через підтоплення. Далінар знову виглянув у вікно. У місячному світлі виднілися темні силуети, і деякі простували в їхньому напрямку.

Відчувши запаморочення, він похитнувся. Втратив багато крові. Зціпивши зуби, Далінар встояв на ногах, спершись на віконну раму. Скільки ще триватиме це видіння?

— Нам потрібна річка. Якась водойма, щоби збити їх із нашого сліду. Поблизу знайдеться щось таке?

Жінка кивнула та зблідла, помітивши темні постаті в нічному мороці.

— Гей, жінко, візьми дівчинку.

— «Дівчинку»? Це ж Селі, наша дочка. І відколи це я для тебе «гей, жінко»? Невже так складно вимовити «Таффа»? Грім і блискавка, Гебе, та що з тобою?

Він похитав головою, підійшов до дверей і відчинив їх, усе ще тримаючи в руці коцюбу.

— Прихопи лампу. Світло не видасть нас — навряд чи вони здатні бачити.

Жінка підкорилася, спішно схопивши за руку Селі — на вигляд дитині було років шість-сім, — а тоді вийшла надвір услід за Далінаром, несучи глиняну лампу, тендітний вогник якої мерехтів у темряві. За формою він чимось нагадував пантофлю.

— Де річка? — запитав Далінар.

— Ти ж знаєш…

— Таффо, я вдарився головою, — промовив князь. — Мені світ перед очима крутиться. Навіть думати важко.

Зачувши таке, жінка вочевидь стривожилася, але, висновуючи з усього, вдовольнилася цією відповіддю. Вона вказала в напрямку від села.

— Ходімо, — сказав він, рушаючи в темряву. — І часто нападають ці тварюки?

— Може, у періоди Руйнацій, але не на моїй пам’яті! Грім і блискавка, Гебе. Тебе треба зводити до…

— Ні, — відрізав князь. — Ми підемо далі.

І вони попрямували стежкою, що звивалася вгору, ведучи вглиб хвилеподібної скельної формації. Далінар увесь час озирався назад, на селянські будиночки. Скільки ж людей помирало там, унизу, розтерзані цими тварюками, виплодами Геєни? А де ж солдати тутешнього ясновельможного?

Можливо, це сільце було аж надто віддаленим і важкодоступним, щоб перебувати під безпосереднім захистом якогось градоправителя. Або, що цілком можливо, у цю епоху та в цьому місці життя було влаштоване інакше. «Доведу жінку з дитиною до річки, а тоді повернуся й організую оборону. Якщо хтось іще залишиться в живих».

Ця думка здавалася сміховинною. Йому доводилось спиратися на коцюбу, щоб не впасти. І як же це він збирається організовувати оборону?

Князь послизнувся на крутому відтинку стежки, і стривожена Таффа поставила лампу й ухопила його за руку. Місцевість була всипана валунами й скелебруньками, які порозпускали своє гудиння та листя назустріч прохолодній, вологій ночі. Воно шелестіло на вітрі. Далінар вирівнявся, а тоді кивнув жінці та жестом звелів їй іти далі.

У темряві ночі почулося слабке шарудіння — Далінар напружився й обернувся.

— Гебе? — зляканим голосом запитала жінка.

— Підніми вище лампу.

Та послухалася, і схил залило мерехтливе жовте світло. Через скелебруньки й валуни скрадалася добра дюжина опівнічно-темних плям із занадто гладкою шкірою. Чорними були навіть зуби та кігті.

Селі заскімлила, тісніше пригортаючись до матері.

— Тікайте, — тихо промовив Далінар, здіймаючи коцюбу.

— Гебе, вони…

— Тікайте! — крикнув він.

— Але вони й попереду нас!

Повернувшись, він помітив такі ж темні плями далі по стежці. Князь вилаявся й озирнувся довкола.

— Туди, — сказав він, вказуючи на високу й пласку скелю неподалік. Далінар штовхнув Таффу вперед, а та потягла за собою Селі, і їхні блакитні сукні з суцільних шматків тканини замайоріли на вітрі.

Вони бігли швидше, ніж князю дозволяв його стан, і Таффа першою дісталася прямовисної скелі. Жінка глянула вгору, немов приміряючись забратися наверх. Для цього стрімчак був надто крутим: Далінар просто хотів, щоби його спину прикривало щось надійне. Він ступив на пласку, відкриту ділянку скельної породи перед самим останцем і здійняв зброю. Чорні тварюки обережно пробиралися через каміння. Може, їх вдасться якимось чином відволікти, щоб дві його супутниці отримали шанс врятуватися? Та як же паморочилось у голові!

«Чого б я тільки не дав за свого Сколкозбройця…»

Селі розплакалася. Мати намагалася втішити дочку, але в її власному голосі вчувався розпач. Вона все зрозуміла. Знала, що ці згустки чорноти, мовби клапті ожилої ночі, розтерзають їх на шматки. Яке це слово вона щойно вжила? Руйнація. Про них згадувалося в книзі. Руйнації траплялися впродовж напівміфічних днів мороку, ще до того, як розпочалася історія в справжньому розумінні. До того, як людство перемогло Спустошувачів, а війна перемістилася на небеса.

Спустошувачі. Чи не ними були ці істоти? Міфами. Міфами, які ожили, щоб убити його.

Кілька тварюк стрибнуло вперед, і він відчув, як його знову проймає Запал, підсилюючи помахи зброї. Ті обачно відскочили назад, вишукуючи слабини в його обороні. Інші нюхали повітря, неспокійно чатуючи. Вони хотіли добратися до жінки й дитини.

Далінар зробив випад і змусив їх відступити, сам не відаючи, звідки взялися сили. Одна з потвор підібралася ближче, і він замахнувся на неї, ставши в Димостійку, оскільки для нього вона була найбільш звичною. Ці удари навідліг, ця грація…

Він із силою опустив зброю, влучивши у бік тварюки, але ще дві стрибнули на нього збоку. Кігті шматували йому спину, і під такою вагою він упав на каміння. Лаючись, князь перекотився й ударив почвару кулаком, відкинувши її назад. Інша ж укусила його за зап’ясток, і від спалаху болю він мимоволі випустив коцюбу. Далінар рикнув і зацідив кулаком тварюці в щелепу, яка рефлексивно розтислася, звільнивши його руку.

Чудовиська насідали. З горем-бідою князь звівся на ноги і, спотикаючись, позадкував до стрімчака. Жінка пожбурила лампу в тварюку, яка підібралася надто близько, — масло бризнуло на каміння й загорілося. Однак було схоже, що вогонь анітрохи не заважав цим істотам.

Такий порух залишив без захисту Селі, оскільки, замахуючись, Таффа втратила рівновагу. Одне страховище збило жінку з ніг, тоді як інші кинулися до дівчинки. Але Далінар першим скочив до неї і, схопивши в обійми, опустився навпочіпки, прикривши своїм тілом від монстрів. Один застрибнув йому на спину. Кігті протяли шкіру.

Селі захникала від жаху. Таффа несамовито кричала: потвори насідали з усіх сторін.

— Чому ти показуєш це мені! — заволав Далінар у ніч. — Чому я маю