Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— Елгокаре, а якби ви призначили мене Великим князем війни? — запитав Далінар.
Той не засміявся, і це був добрий знак.
— Я гадав, ніби ви з Садеасом вирішили, що решта збунтуються, коли ми спробуємо щось на кшталт цього.
— Можливо, я помилявся й у цьому.
Здавалося, Елгокар розмірковував над почутим. Зрештою король похитав головою:
— Ні. Вони заледве терплять мою владу. Якби я зробив щось подібне, мене би вбили.
— Я би захистив вас.
— Аякже! Ти не сприймаєш серйозно навіть нинішні замахи на моє життя.
Далінар зітхнув.
— Ваша Величносте, я сприймаю загрози вашому життю з усією можливою серйозністю. Мої писарки та помічники саме розбираються в тій історії з попругою.
— І що вони з’ясували?
— Ну, наразі в нас немає жодних незаперечних доказів. Ніхто не взяв на себе відповідальності за спробу вбити вас, навіть висновуючи з чуток. Ніхто не помітив нічого підозрілого. Але Адолін консультується з лимарями. Можливо, він дізнається щось істотніше.
— Її підрізали, дядьку.
— Не будемо поспішати з висновками.
— Ти не віриш мені, — сказав Елгокар, червоніючи. — А мав би намагатися з’ясувати, яким був план убивць, замість того щоби докучати мені своїми зарозумілими амбіціями щодо верховенства над усією армією!
Далінар зціпив зуби.
— Я роблю це для вас, Елгокаре.
На якусь мить їхні погляди зустрілися, і в блакитних очах Елгокара знову спалахнула підозра — як і тиждень тому.
«Кров моїх пращурів! — подумав Далінар. — Що далі, то гірше».
За хвильку вираз королевого обличчя пом’якшав, і він, здавалося, розслабився. Що би він не побачив у Далінарових очах, але це заспокоїло його.
— Я знаю, що ти хочеш як краще, дядьку, — сказав король. — Але ти маєш визнати, що став поводитися дивно. Те, як ти реагуєш на бурі, ця твоя одержимість останніми словами мого батька…
— Я намагаюся зрозуміти його.
— Під кінець він став уже не той, — мовив Елгокар. — Усі це знають. Я не повторюватиму його помилок, та й ти мав би їх уникати — замість дослухатися до слів книги, у якій стверджується, що світлоокі мають бути рабами темнооких.
— Там нічого такого не сказано, — заперечив Далінар. — Цю тезу вирвали з контексту. Це просто збірка оповідок, які вчать, що вождь повинен служити тим, кого веде за собою.
— От іще. Її написали Загублені Променисті!
— Вони не писали її, а надихалися нею. Автором був Ногадон, простий смертний.
Елгокар зиркнув на нього, звівши брову. «От бачиш, — неначе промовляв його погляд, — ти вже захищаєш її».
— Дядьку, сили полишають тебе. Я не намагатимуся зіграти на цьому. Але так учинять інші.
— З моїми силами все гаразд, — і знову Далінар примусив себе зберігати спокій. — Наша розмова збилася на манівці. Великим князям потрібен єдиний очільник, котрий приневолить їх співпрацювати. Присягаюся, що коли ви призначите мене Великим князем війни, я потурбуюся про вашу безпеку.
— Так само, як потурбувався про батькову?
Далінар заціпив рота.
Елгокар відвернувся.
— Мені не слід було цього говорити. Ти на таке не заслужив.
— Ні, — заперечив Далінар, — це була одна з найгіркіших правд, які я чув від вас, Елгокаре. Можливо, ви чините правильно, не покладаючись на мій захист.
Елгокар зацікавлено глянув на нього.
— Чому ти так поводишся?
— «Так» — це як?
— Колись, якби хтось сказав тобі таке, ти би прикликав Сколкозбройця й зажадав дуелі! А тепер ти, натомість, погоджуєшся.
— Я…
— Під кінець мій батько теж почав відмовлятися від дуелей, — Елгокар забарабанив пальцями по перилах. — Я розумію, чому ти відчуваєш потребу у Великому князі війни, і, цілком можливо, у чомусь ти й маєш слушність. Але інші хотіли би залишити все так, як є.
— Тому що це для них зручно. Якщо ми збираємося здобути перемогу, нам доведеться їх засмутити, — Далінар ступив кров уперед. — Елгокаре, можливо, збігло вже достатньо часу. Шість років тому призначення Великого князя війни майже напевно було би помилкою. Але як щодо тепер? Ми ближче познайомилися один з одним і спільними зусиллями протистояли паршенді. Можливо, час зробити наступний крок.
— Може, і так, — відказав король. — Ти гадаєш, вони готові? Я дам тобі змогу довести це мені. Якщо ти зможеш наочно продемонструвати, що вони не проти працювати з тобою, дядьку, я подумаю про те, щоби призначити тебе Великим князем війни. Така постановка питання задовольнить тебе?
Це був розумний компроміс.
— Цілком.
— От і добре, — сказав король, випростуючи спину. — Тоді давай поки що розходитися. Година вже не рання, а я ще маю почути, чого хоче від мене Рутар.
Далінар кивнув на прощання й попрямував назад, знову проходячи крізь королівські покої, де до нього долучився Ренарін.
Що більше він розмірковував, то сильніше відчував, що це було правильне рішення. Відступ — це не той номер, який пройде з алеті, особливо з огляду на їхній нинішній умонастрій. Але якби йому вдалося збити з них пиху та змусити залучити агресивнішу стратегію…
Він усе ще був занурений у роздуми над цим, коли вони полишили королівську резиденцію та спустилися пандусами туди, де залишили своїх коней. Далінар сів верхи на Баского, вдячно киваючи конюхові, котрий доглядав за ришадіумом. Кінь остаточно одужав після падіння на полюванні, і його нога була міцною та здоровою.
До Далінарового табору було недалеко, і вони їхали мовчки. «З ким із великих князів мені слід поговорити в першу чергу? — думав Далінар. — Із Садеасом?»
Ні. Не годиться: його й Садеаса і так надто часто помічали за співпрацею. Якщо решта великих князів учують, що між ними тісний союз, це підштовхне їх до спротиву його плану. Краще спочатку звернутися до менш впливових із них, намагаючись залучити до якихось колективних дій. Можливо, до спільної вилазки на плато?
Насамкінець йому доведеться поговорити з Садеасом. Ця думка аж ніяк не радувала його. Життя завжди бувало значно простішим, якщо вони мали можливість працювати на безпечній відстані один від одного. Він…
— Батьку, — сказав Ренарін, і в його
