Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
На верхівці стрімкої скелі їх обдував вітерець. Елгокар шмигнув носом.
— Ти стверджуєш, що не існує ясного шляху до перемоги? Ми беремо верх. Набіги паршенді трапляються все рідше і не сягають аж так далеко на захід, як колись. Під час бойових дій ми винищили тисячі їхніх воїнів.
— Цього недостатньо, — заперечив Далінар. — У них іще досить сил. І ця облога вимотує нас не менше, якщо не більше, ніж їх.
— Та хіба ж не ти сам уперше запропонував таку тактику?
— Я був тоді іншою людиною, мене переповнювали горе й лють.
— І ти більше їх не відчуваєш? — скептично запитав Елгокар. — Дядьку, та я власним вухам не вірю! Ти ж не всерйоз пропонуєш мені облишити цю війну, правда ж? Невже ти хотів би, щоб я подріботів додому, підібгавши хвоста, мов той сокирогончак, якого вилаяв господар?
— Я сказав, що це непрості запитання, Ваша Величносте, — відказав Далінар, стримуючи свій гнів. Це давалося йому нелегко. — Але їх необхідно обміркувати.
Роздратований Елгокар зітхнув:
— Те, про що шепочуться Садеас і решта, правда. Ти змінюєшся, дядьку. Це якось пов’язане з цими твоїми нападами, еге ж?
— Вони тут ні до чого, Елгокаре. Послухайте мене! Чим ми готові пожертвувати заради помсти?
— Чим завгодно.
— А якщо це означає всім тим, заради чого не шкодував зусиль ваш батько? Невже ми гідно вшануємо його пам’ять, якщо зруйнуємо закладені ним підвалини нового Алеткару, — і все заради того, щоби помститися від його імені?
Король завагався.
— Ви переслідуєте паршенді, — продовжив Далінар. — Це похвально. Але ви не повинні дозволяти своїй жадобі справедливої відплати засліплювати вам очі, коли йдеться про потреби королівства. Пакт помсти скеровував інтереси великих князів у спільне русло, але що трапиться, щойно ми здобудемо перемогу? Чи не розпадемося знову? Я гадаю, ми повинні сплавити їх у спільному горнилі, об’єднати їх. Ми ведемо цю війну так, ніби ми десять різних народів, які б’ються поряд, але не пліч-о-пліч.
Король не поспішав із відповіддю. Зрештою, здавалося, що дядькові слова повільно просочувалися в його свідомість. Він був хорошою людиною і мав більше спільного зі своїм батьком, ніж інші вважали за необхідне визнавати.
Обіпершись на поручні, він відвернувся від Далінара.
— Ти вважаєш, що з мене поганий король, чи не так, дядьку?
— Що? Звісно, ні!
— Ти завжди говориш про те, що я мав би робити й де мені чогось не вистачає. Скажи чесно, дядьку: коли ти дивишся на мене, ти хотів би натомість бачити обличчя мого батька?
— Звичайно, — зізнався Далінар.
Лице Елгокара спохмурніло.
Далінар поклав руку племінникові на плече.
— Я був би поганим братом, якби не хотів, щоб Ґавілар залишився в живих. Я підвів його — то була найбільша, найжахливіша помилка, якої я припустився в житті, — Елгокар обернувся до нього, і Далінар витримав його погляд, піднявши палець. — Але з того, що я любив вашого батька, ще не випливає, ніби я вважаю вас невдахою. Не означає це й того, що я не люблю вас безвідносно до нього. Сам Алеткар міг упасти після смерті Ґавілара, але ви організували наші сили та завдали удару у відповідь. Ви чудовий король.
Правитель мляво кивнув.
— Тобі знову читали ту книгу, я вгадав?
— Так, читали.
— А знаєш, ти говориш, як він, — сказав Елгокар, знову відвертаючись і дивлячись на схід. — Під кінець. Коли він став поводитися… непередбачувано.
— Поза сумнівом, зі мною все не настільки погано.
— Можливо. Але це дуже схоже на нього. Балачки про закінчення війни, захоплення Загубленими Променистими, наполягання, щоб усі дотримувалися Кодексу…
Далінар пам’ятав як ті дні, так і власні суперечки з Ґавіларом. «Яку таку честь ми шукаємо на полі брані, поки наш народ мре з голоду? — запитав його якось король. — І чи багато честі в тому, що наші світлоокі плетуть змови й інтриги, наче мурени у відрі, що звиваються одна по одній, силкуючись вкусити за хвіст?»
Він погано відреагував тоді на такі слова. Точнісінько як Елгокар, котрий тепер не сприймав Далінарових власних слів. «Прародителю бур! Я і справді починаю говорити, як він, хіба ж не так?»
Це тривожило, та все ж чомусь водночас і надихало. Так чи інак, а Далінар дещо збагнув. Адолін мав рацію. Елгокар — а з ним і великі князі — ніколи не пристануть на пропозицію відступити. Далінар неправильно вибудував розмову. «Нехай буде благословенний Всемогутній за те, що послав мені сина, котрий говорить, що думає».
— А може, ви й маєте рацію, Ваша Величносте, — мовив Далінар. — Закінчити війну? Залишити поле бою, коли на ньому все ще хазяйнує ворог? Це зганьбило би нас.
Елгокар кивнув на знак згоди.
— Радий, що ти це розумієш.
— Але щось необхідно змінити. Слід оптимізувати нашу тактику.
— Що вже й зробив Садеас. Я розмовляв із тобою про його мости. Вони такі ефективні, і він здобув стільки яхонтосердець.
— Яхонтосерця нічого не дають, — сказав Далінар. — Усе це ні до чого, якщо ми не знайдемо спосіб помститися, чого всі й бажаємо. Адже не станете ви стверджувати, що вам до душі спостерігати, як гризуться між собою великі князі, практично забувши про справжню мету нашого тут перебування.
Елгокар мовчав, проте виглядав невдоволеним.
«Об’єднай їх». Він не забув цих слів, що набатом гуділи в його голові.
— Елгокаре, — промовив князь, якого якраз осінила ідея. — Чи пам’ятаєте ви, про що ми з Садеасом говорили з вами, коли вперше прибули сюди, на війну? Про спеціальні завдання для великих князів?
— Так, — відповів Елгокар.
Колись у давнину кожен із десяти великих князів Алеткару отримував спеціальне завдання, пов’язане з управлінням королівством. Один був найвищою інстанцією в усьому, що стосувалося торгівлі, і його війська патрулювали дороги всіх десяти князівств. Інший здійснював контроль за судочинством та органами прокуратури.
Ґавілару дуже імпонувала ця ідея. Він твердив, що то був розумний механізм, розрахований
