Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Кігті шматували спину, яку той дугою вигинав від болю, продовжуючи притискати дівча. Він звів очі вгору, до неба.

З нього падав блискучий синій вогник.

Він скидався на метеорит, що летить з неймовірною швидкістю. Далінар скрикнув, коли вогник вдарився об землю недалеко від них, від чого навсібіч розлетілися камінні одробини. Земля затряслася. Тварюки завмерли.

Не відчуваючи тіла, Далінар повернувся в той бік і здивовано побачив, як вогник підводиться, розправляючи руки та ноги. То була ніяка не зірка. То виявилась людина — так, людина в сяючій блакитній Сколкозбруї, зі Сколкозбройцем у руці, а з її тіла здіймалися струмені Буресвітла.

Звірюки люто зашипіли й зненацька кинулися на прибульця, геть забувши про Далінара й дві інші жертви. Сколкозбройний підняв свій меч і майстерно замахав ним перед собою, роблячи випади.

Далінар лежав приголомшений. Це було не схоже на жодного зі Сколкозбройних, яких він коли-небудь бачив. Збруя світилася рівним блакитним сяйвом, а метал покривали гравіровані ґліфи — як знайомі йому, так і ні. З кожного клубочилася блакитна пара.

Плавно рухаючись і подзенькуючи Збруєю, воїн рубав тварюк. Він без видимих зусиль розтинав їх навпіл, жбурляючи в ніч кавалки, з яких клубочився чорний дим.

Далінар підповз до Таффи. Вона була жива, хоча в її боці зяяла рвана рана. Селі торсала матір і заходилася плачем. «Треба… щось… зробити», — промайнуло в голові приголомшеного князя.

— Заспокойся, — пролунав чийсь голос.

Далінар нахилився, обертаючись, і побачив, що поряд із ним опустилась навколішки жінка у вишуканій Сколкозбруї, яка тримала в руці щось яскраве. Цим «щось» виявилися топаз і геліодор, вставлені в спільну металеву оправу тонкої роботи, причому кожен із каменів був завбільшки з кулак. Жінка мала світло-брунатні очі, які, здавалося, сяяли в темряві. Шолома вона не носила, а волосся було зібране ззаду у жмут. Воїтелька здійняла руку й торкнулася його чола.

Тілом прокотилася льодова хвиля. І біль раптом щез.

Жінка подалася вперед і торкнулася Таффи. Плоть на руці останньої вмить відросла: понівечений м’яз залишився на місці, але решта тканин просто утворилися там, де були вирвані цілі шматки. Зверху їх затягнуло шкірою, і від рани не залишилося й сліду, лиш Сколкозбройна стерла кров і клапті плоті білою ганчірочкою.

Сповнена благоговіння, Таффа звела на неї очі.

— Ви прийшли, — прошепотіла вона. — Слава Всемогутньому.

Сколкозбройна підвелася. Її обладунок сяяв рівним бурштиновим світлом. Усміхнувшись, вона повернулася вбік, у її руці матеріалізувався з імли Сколкозброєць, і лицарка кинулася на допомогу товаришу.

«Це ж треба: жінка — і Сколкозбройна», — подумав Далінар. Він ніколи не бачив нічого подібного.

Князь обережно підвівся. Він почувався сильним і здоровим, ніби щойно прокинувся після тривалого нічного сну. Стягнув імпровізовану пов’язку й оглянув ушкоджену руку. Стерши кров і шматки відірваної шкіри, Далінар виявив, що рана під ними повністю загоїлась. Він кілька разів глибоко вдихнув, тоді стенув плечима, підняв коцюбу й долучився до битви.

— Гебе? — гукнула ззаду Таффа. — Чи ти здурів?

Той не відповів. Ну не міг він просто сидіти осторонь, доки двоє незнайомців билися, захищаючи його. Чорних почвар було кілька дюжин. Він помітив, як одна з істот нанесла дряпучий удар по блакитних латах лицаря — кіготь занурився в метал, залишивши рубець, а обладунком розповзлися тріщини. Ці Сколкозбройні наражалися на реальну небезпеку.

Жінка у Збруї обернулася до Далінара. Тепер на ній був шолом. І коли вона встигла його надягнути? Сколкозбройна виглядала приголомшеною, побачивши, як Далінар накинувся на одну з чорних тварюк і перетягнув її коцюбою. Ставши у Димостійку, він парирував напад у відповідь. Жінка-воїн розвернулася до свого товариша, й вони обоє стали у стійки, утворивши трикутник із Далінаром, який тримався ближче до стрімчака.

Поряд із двома Сколкозбройними баталія просувалася значно веселіше, ніж допіру в будинку. Він зумів розправитися лише з однією тварюкою — ті були прудкими й сильними, тож Далінар переважно оборонявся, намагаючись відволікти їхню увагу та послабити натиск на Сколкозбройних. Істоти не відступали. Вони продовжували нападати, доки жінка-воїн не розрубала навпіл останньої з них.

Захеканий князь перевів подих та опустив коцюбу. У напрямку до села з неба впали — та й продовжували падати — інші вогники. Ймовірно, там теж приземлилися кілька цих дивних Сколкозбройних.

— Що ж, — пролунав гучний голос, — повинен сказати, що мені ще ніколи не випадала честь битися пліч-о-пліч із товаришем, котрий мав би таке… нестандартне озброєння.

Далінар обернувся й побачив, що Сколкозбройний розглядає його. Куди подівся його шолом? Лицар стояв, поклавши меча на покрите бронею плече, і дивився на Далінара настільки світлими блакитними очима, що ті здавалися майже білими. А чи то вони просто сяяли, променіючи Буресвітлом? Його шкіра була темно-брунатною, як у макабакі, а коротко підстрижене волосся — чорним і кучерявим. Збруя воїна більше не світилася, хоча один великий символ — нанесений по центру нагрудника — все ще тьмяно поблискував голубим.

Далінар упізнав цей знак — по-особливому стилізоване зображення Подвійного ока, вісім сфер, з’єднаних із двома посередині. Це був символ Загублених Променистих, ще коли вони називалися Променистими лицарями.

Сколкозбройна дивилася в бік села.

— Хто навчав тебе володіти мечем? — запитав лицар у Далінара.

Великий князь глянув йому в очі. Він і гадки не мав, як відповісти.

— Це мій чоловік Геб, добрий лицарю, — пояснила Таффа, вибігаючи наперед і ведучи доньку за руку. — Наскільки мені відомо, він зроду не бачив меча.

— Мені незнайомі твої стійки, — сказав воїн. — Але в них проглядає натренована точність. Такий рівень майстерності досягається лише після багатьох років вправляння. Мені нечасто траплялося бачити, щоби людина — хай там лицар чи солдат — фехтувала так віртуозно, як ти.

Далінар усе ще мовчав.

— Що, не припас для мене слів? — усміхнувся Сколкозбройний. — Ну й нехай. Та якщо ти раптом захочеш знайти застосування цим своїм загадковим умінням, ласкаво просимо в Урітіру.

— Урітіру? — перепитав князь. Десь він уже чув цю назву.

— Так, — відказав лицар. — Не можу гарантувати тобі членства в одному з орденів, бо це не від мене залежить, але якщо мечем ти орудуєш не гірше, ніж опалювальним начинням, то я впевнений, що тобі знайдеться місце серед нас, — він повернувся на схід, у напрямку села. — Перекажи іншим, що знаки на кшталт цього не з’являються з доброго дива. Гряде Руйнація, — він