Крадій часу - Террі Пратчетт
Лу-Тзе немовби й не чув цього всього.
— Хто тебе сюди прислав?
— Мене знайшов чернець на ім’я Сото. Сказав, що в мене є талант.
— Марко? Такий волохатий?
— Саме так. Хоч я думав, що монахи мають бути поголені налисо.
— Ой, але Сото каже, що під волоссям він лисий, — сказав Лу-Тзе. — Він каже, що волосся — це така окрема істота, яка просто живе на ньому. Коли він поділився цим одкровенням, його дуже швидко призначили польовим агентом. Працьовитий колега, мушу визнати, і вельми привітний, якщо тільки не торкатися його волосся. Важливий, до речі, урок: у польових умовах не вижити, дотримуючись усіх правил, особливо тих, що стосуються здорового глузду. А яке ім’я тобі дали вже тут?
— Лобсанґ, вель… е-е, Підмітальнику.
— Лобсанґ Лудд?
— Е-е… так, Підмітальнику.
— Дивовижно. Отже, Лобсанже Лудде, ти намагався полічити мої несподіванки, так? Усі це пробують. Несподіванки закладені в природі Часу, і таких Несподіванок п’ять.
— Так, Підмітальнику. Я виявив маленький місточок, який перехиляється і скидає тебе у ставок із коропами…
— Добре. Добре.
— …і ще я знайшов бронзову скульптуру метелика, який змахує крильцями, коли на нього дмухнути…
— Це вже дві.
— А ще несподівано, коли оті маленькі стокротки обприскують тебе отруйним пилком…
— О, так. Це багатьох людей дуже дивує.
— А четверта несподіванка, як на мене, це комахи-паличники, які співають йодлем.
— Прекрасно, — радісно засяяв Лу-Тзе. — Просто дуже добре.
— Але я не можу знайти п’яту несподіванку.
— Справді? Дай мені знати, коли знайдеш, — сказав Лу-Тзе.
Лобсанґ Лудд якийсь час обмірковував ці слова, плентаючись услід за підмітальником.
— Сад П’яти Несподіванок — це випробування, — сказав він зрештою.
— О, так. Як майже все в житті.
Лобсанґ кивнув. Це було як у Саду Чотирьох Стихій. Кожен послушник міг знайти бронзові символи трьох стихій — у ставочку з коропами, під каменем, на повітряному змії — але жоден однокласник Лобсанґа не знаходив Вогню. Таке враження, що вогню в тому саду взагалі не було.
Невдовзі Лобсанґ прийшов до такого висновку: фактично, як їх і навчали, існує п’ять стихій. Чотири з них творили всесвіт, який постійно відтворювався завдяки п’ятій стихій — Подивуванню. Ніхто ж не сказав, що всі чотири стихії в саду матеріальні, отже, четвертою стихією могло бути Подивування з того приводу, що там не було Вогню. Крім того, в будь-якому саду зазвичай не буває вогню, тоді як інші стихії були там цілком на своєму місці. Отож він пішов до пекарні, відкрив одну з печей, і там під буханцями палав червоним полум’ям Вогонь.
— Тоді… я припускаю, що п’ята несподіванка полягає в тому, що п’ятої несподіванки немає, — мовив він.
— Гарна спроба, але в яблучко не поцілив, — сказав Лу-Тзе. — Бо хіба не написано: «Твій розум гострий як бритва, дивись, не поріжся»?
— Гм, я цього ще не бачив у священних текстах, Підмітальнику, — невпевнено проказав Лобсанґ.
— Ні, і не міг би, — мовив Лу-Тзе.
Вони залишили позаду крихке сонячне сяйво й опинилися в темній прохолоді храму, крокуючи древніми залами і спускаючись видовбаними в камені сходами. Услід їм линули звуки віддалених співів. Лу-Тзе, який не був святим, а отже, міг дозволити собі нечестиві думки, ніколи не був певний, чи ті ченці справді співають про щось, чи вони просто мугикають «а-а-а-а-а». З цим відлунням ніколи не можна було нічого зрозуміти.
Він звернув убік з головного переходу і взявся за ручку великих, покритих червоним лаком дверей. Тоді озирнувся. Лобсанґ нерухомо застиг за кілька метрів позаду.
— Ходімо?
— Але ж туди навіть донґам не вільно заходити! — вигукнув Лобсанґ. — Треба бути, принаймні, тінґом Третього Д’їма!
— Ну, так, правильно. Але це найкоротший шлях. Ходімо, бо тут протяг.
Украй неохоче, очікуючи щомиті почути розгнівані крики верховників, Лобсанґ почалапав услід за підмітальником.
І це ж був простий підмітальник! Один із тих, хто підмітав підлоги, прав одяг і чистив туалети! Ніхто про це навіть не згадував! Послушники чули про Лу-Тзе від першого ж дня — як він вирушав до найзаплутаніших часових вузлів і розплутував їх, як він постійно залишався неушкодженим на вируючих історичних перехрестях, як міг словами міняти напрям течії часу, використовуючи це для вдосконалення найвишуканіших бойових мистецтв…
…а тут ось був кістлявий коротун невизначеного етнічного походження, так, ніби він міг народитися будь-де, у білій колись накидці, яка тепер була заплямлена й полатана, і подертих сандаліях, обв’язаних шворкою. А ще з такою кумедною усмішкою, немовби він був постійно в очікуванні чогось потішного. І жодного пояса, просто ще одна шворка, яка обперізує його накидку. Та ж навіть деякі послушники вже першого ж року сягали рівня сірого донґа!
Зала додзьо була заповнена старшими ченцями, які практикували бойові мистецтва. Лобсанґ мусив відступити вбік, пропускаючи двох бійців, які щосили розмахували руками й ногами, шукаючи просвіту й розтинаючи час на дедалі тонші скалки…
— Ти! Підмітальнику!
Лобсанґ роззирнувся, але цей вигук стосувався Лу-Тзе. На коротуна насувався якийсь тінґ, щойно недавно, судячи з новенького пояса, підвищений до Третього Д’їма, з червоною від люті мармизою.
— Чого ти сюди приперся, збирачу бруду? Тобі це заборонено!
З лиця Лу-Тзе не зникла його усмішка. Але він видобув зі своєї накидки маленький мішечок.
— Тут найкоротший шлях, — пояснив він. Він дістав пучку тютюну і почав скручувати цигарку, не звертаючи уваги на тінґа, що нависав над ним. — А ще тут доволі брудно. Мушу обов’язково поговорити з тим, хто підмітає тут підлогу.
— Та як ти смієш! — заверещав чернець. — Ану геть на кухню, підмітальнику!
Зіщулившись за спиною Лу-Тзе, Лобсанґ усвідомив, що всі в додзьо зупинилися й дивляться на них. Деякі ченці перешіптувалися. З крісла за цим спостерігав без жодних емоцій, підпираючи рукою підборіддя, чоловік у коричневій мантії інструктора додзьо.
Терпляче й до нестями делікатно, наче самурай, який упорядковує квіти, Лу-Тзе позбирав крихти тютюну, розсипані на крихкому цигарковому папері.
— Ні, я, мабуть таки, вийду через оті двері, якщо ви не проти, — сказав він.
— Яке нахабство! То приготуйся до бою, вороже пилюки! — юнак відстрибнув на пару кроків і підняв угору руки, приймаючи Стійку бойового хека. Він перекрутився і вдарив ногою важкий шкіряний мішок з такою силою, що обірвався ланцюг, на якому той висів. Тоді він знову опинився навпроти Лу-Тзе в позі Просуванння змії.
— Айі! Шао! Гай-і-і-і-і… — почав вигукувати він.
Інструктор додзьо підвівся з місця.
— Стій! — скомандував він. — Чи не хотів би ти довідатись, як звати чоловіка, якого збираєшся понівечити?
Боєць, не міняючи пози, люто вирячився на Лу-Тзе.
— Мені не потрібно знати ім’я підмітальника, — гаркнув він.
Лу-Тзе завершив робити тоненьку самокрутку
