Крадій часу - Террі Пратчетт

— Прямо зараз? Звичайно! — відповів… так, Ньюґейт, подумав він, адже це моє ім’я, так? Але ж чому мені пригадується Лобсанґ? — Е-е, я власне міркував про можливість змінити рід занять!

— Хороший кар’єрний хід, — погодився Сото.

— Це що, якісь чари? — Ньюґейт спробував поворухнутися, але натомість ледь помітно повернувся, висячи в повітрі над землею.

— Не зовсім. Схоже, що ти вплинув на формування часу.

— Я? Як я міг це зробити?

— Ти не знаєш?

— Ні!

— Ха, ви його чуєте? — мовив Сото, немовби спілкувався з близьким приятелем. — Та ж треба було скористатися чи не цілковитим обертом Зволікатора для того, щоб твоя мала витівка не завдала шкоди усьому світові, а ти не знаєш, як ти це зробив?

— Ні!

— То ми тебе навчимо. Це гарне життя з чудовими перспективами. Принаймні, — додав він, чмихаючи носом, — кращими, ніж ті, що очікують тебе зараз.

Ньюґейт напружував шию, пробуючи ще трохи повернути голову. — І чого ж ви мене навчите?

Той чоловік зітхнув.

— Ще й досі ставиш запитання, хлопче? Готовий ти чи ні?

— Як?..

— Слухай, я пропоную тобі нагоду нового життя, розумієш?

— А що такого в цій нагоді, містере Сото?

— Ні, ти мене не зрозумів. Тобі, тобто Ньюґейту Лудду, пропонується мною нагода отримати нове життя. А це не порівняти з тим, що очікує тебе невдовзі.

Ньюґейт завагався. Він відчував поколювання в тілі. Воно, в певному сенсі, й далі падало. Він не розумів, звідки він це знав, але знання було не менш реальне, ніж бруківка унизу. Якщо він зробить помилковий вибір, падіння просто триватиме. Досі воно було доволі легким. Але останні пару дюймів можуть виявитися смертельно болючими.

— Мушу визнати, що я оце тепер не задоволений своїм життям, — сказав він. — Мабуть, буде корисно змінити його курс.

— Добре, — кучматий чоловік видобув щось зі своєї мантії. Це нагадувало складену рахівницю, та коли він її відкрив, частинки почали спалахувати сяйвом і зникати, немовби опинялися поза межами людського зору.

— Що ви робите?

— Ти знаєш, що таке кінетична енергія?

— Ні.

— Це те, чого в тебе забагато, — пальці Сото витанцьовували на кісточках, вряди-годи зникаючи і знову з’являючись. — Я припускаю, що ти важиш десь біля ста десяти фунтів, так?

Він поклав до кишені пристрій і попрямував до візочка неподалік. Зробив там щось, чого не міг бачити Ньюґейт, і повернувся.

— Через декілька секунд ти завершиш своє падіння, — сказав він, а тоді нахилився і поклав щось на землю. — Намагайся уявити, що це новий початок твого життя.

Ньюґейт упав. Ударився об землю. Повітря спалахнуло фіолетовим кольором, а завантажений віз на вулиці підстрибнув мало не на пів метра в повітря, а тоді важко гепнувся додолу. Одне його колесо відірвалося й покотилося геть.

Сото нахилився над Ньюґейтом і смикнув його за розм’яклу руку.

— Як ти? — запитав він. — Набив синці?

— Трохи болить, — пробурмотів приголомшений Ньюґейт.

— Мабуть, ти трохи важчий, ніж видаєшся. Дозволь-но…

Сото вхопив Ньюґейта за плечі і почав волікти його кудись у мряку.

— Можна, я піду і…?

— Ні.

— Але ж Гільдія…

— Для Гільдії ти більше не існуєш.

— Що за дурниці. Я зареєстрований у Гільдії.

— Ні, тебе там немає. Ми про це подбаємо.

— Як? Ви ж не можете переписати заново історію!

— Хочеш закластися на долар?

— Куди я потрапив?

— Таємнішого за наше товариство ти й уявити не зможеш.

— Справді? І хто ж ви тоді?

— Історичні ченці.

— Що? Ніколи про вас не чув!

— Бачиш? Ми добре робимо свою справу.

І вони таки добре робили свою справу.

І тоді почав летіти й проминати час.

І ось він знову став теперішнім.

— З тобою все добре, хлопче?

Лобсанґ розплющив очі. Відчував, ніби його руку видирають геть із тіла.

Глянув угору і побачив Лу-Тзе, який лежав долілиць на хиткому мостику, тримаючи його за руку.

— Що сталося?

— Думаю, хлопче, що ти, мабуть, занадто розхвилювався. Або тобі запаморочилося в голові. Не дивися вниз.

Лобсанґ чув, як прямо під ним немовби гуде рій розлючених бджіл. Він інстинктивно почав повертати туди голову.

— Я ж тобі сказав не дивитися! Просто розслабся.

Лу-Тзе звівся на ноги. Підняв Лобсанґа за руку, немовби той був пір’їнкою, аж поки сандалії юнака опинилися на деревині місточка. Унизу бігали доріжками і лементували монахи.

— Заплющ тепер очі… не дивися вниз!.. і ми зараз відійдемо подалі звідси, гаразд?

— Я, е-е, я згадав… тоді в місті, коли мене знайшов Сото… я згадав… — мовив слабким голосом Лобсанґ, дрібочучи вслід за ченцем.

— Цього і слід було очікувати, — сказав Лу-Тзе, — за цих обставин.

— Але я пригадую, що там я згадав про те, як був отут. Про вас і Мандалу!

— Хіба ж не написано у священному тексті: «Багато діється такого, про що, мені здається, ми й не знаємо»? — прорік Лу-Тзе.

— Я… і цього ще не читав, Підмітальнику, — зізнався Лобсанґ. Він відчув довкола прохолодніше повітря, а це свідчило про те, що вони підійшли до кам’яного тунелю в дальньому кінці зали.

— На жаль, у тих писаннях, які зберігаються тут, ти цього й не прочитаєш, — сказав Лу-Тзе. — До речі, можеш уже розплющити очі.

Вони крокували далі, а Лобсанґ розтирав чоло, намагаючись позбутися химерних думок.

За їхніми спинами нестямне вирування барвистого колеса на тому місці, куди мав упасти Лобсанґ, поступово заспокоїлося і стихло.

Згідно з Першою Скрижаллю Колина Вічноздивованого, Колин і Одоробло досягли зеленої долини поміж горами, що височіли над нею, і Колин прорік: 

— Ось це місце. Тут постане храм, присвячений згортанню й розгортанню часу. Я його бачу. 

— А я ні, вчителю, — зізнався Одоробло. 

Колин проголосив: 

— Ось там, — він показав туди рукою, яка щезла. 

— А, — мовив Одоробло. — Ось там. 

Декілька пелюсток черешневого цвіту опустилися Колину на потилицю з одного з тих диких дерев, які росли вздовж потічків. 

— І цей досконалий день триватиме вічно, — прорік він. — Повітря прозоре, сонце яскраве, у потічках струмує крига. Щодня в оцій долині буде такий досконалий день. 

— Буде трохи монотонно, вчителю, — сказав Одоробло. 

— Це тому, що ти ще не знаєш, що робити з часом, — мовив Колин. — Але я навчу тебе робити з часом те ж саме, що ти робиш зі своїм плащем, одягаючи його, коли потрібно, а тоді скидаючи. 

— І мені треба буде його прати? — запитав Одоробло. 

Колин обвів його довгим неквапливим поглядом. 

— З твого боку, Одоробле, це було або дуже хитромудре міркування, або ж ти просто намагався доволі безглуздо обіграти мою метафору. Що ж це було, як ти гадаєш? 

Одоробло подивився собі під ноги. Тоді він поглянув на небо. Тоді звів погляд на Колина. 

— Думаю, що мені бракує глузду, вчителю.

— Це добре, — мовив Колин. — Мені пощастило мати саме такого учня, адже, якщо я зможу навчити тебе, Одоробле, то я й будь-кого зумію навчити.

Одоробло заспокоївся і кивнув. 

— Ви мені робите забагато честі, вчителю. 

— Є ще