Крадій часу - Террі Пратчетт
— Але я не певний, що матиму для вас якусь роботу, — мовив він. — Я маю нове замовлення, але не певний, як… до того ж я не божевільний!
— Ше не обов’яшково, шер.
— Я навіть маю документ, де написано, що я при своєму розумі.
— Дуже гарно, шер.
— Мало в кого є таке посвідчення!
— Швята правда, шер.
— Я заживаю ліки, якщо хочете знати.
— Дуже гарно, шер, — повторив Ігор. — Я піду і приготую шніданок, добре? Поки ви вдягнетешя… гошподарю.
Джеремі схопився за вологі поли халата.
— Зараз повернуся, — сказав він і поквапився вгору сходами.
Ігор обвів поглядом стелажі з інструментами. На них не було ані порошинки; напильники, молотки і обценьки були вишикувані за розміром, а інструменти на верстаку були розкладені з геометричною точністю.
Він висунув шухляду. Там лежали рівнесенькими рядочками гвинти.
Ігор подивився на стіни. На них не було нічого, крім поличок із годинниками. Це було дивно — навіть у Слинявого Доктора Пульса на стіні висів календар, додаючи бодай якусь кольорову пляму. Щоправда, цей календар випустила компанія «Кислотні ванни й гамівні сорочки» з Уґлі, тож пляма була здебільшого кривавого відтінку, але принаймні це свідчило про існування якогось світу поза чотирма стінами.
Ігоря це спантеличило. Ігор ще ніколи в житті не працював з нормальними особами, які не з’їхали з глузду. Він працював із багатьма… такими, яких у цьому світі називають навіженими, а також із кількома майже нормальними людьми, божевілля яких було не надто буйне і соціально прийнятне, але не міг пригадати жодного випадку співпраці з абсолютно здоровою і врівноваженою особою.
Очевидно, міркував він, якщо запихання гвинтів до носа було ознакою божевілля, то акуратне складання їх і розміщення в шухляді у строго відповідному порядку свідчило про психічне здоров’я на відміну від…
Хоча. Ні. Хіба ж це свідчило про щось?..
Він усміхнувся. Почав відчувати себе цілком у своїй тарілці.
Цок
Підмітальник Лу-Тзе дбайливо порався біля своїх гір у Саду П’яти Несподіванок. Мітлу він притулив до живоплоту.
Угорі нависала над храмовими садами величезна кам’яна статуя Колина Вічноздивованого, що сидів із широко розплющеними очима з виразом постійного і втішеного подиву на обличчі.
Гори стають своєрідним хобі для тих людей, які за нормальних обставин мають, як то кажуть, купу вільного часу. Лу-Тзе взагалі не мав часу. Час стосувався здебільшого інших людей; для нього це було щось таке, чим для інших людей було море — велике й недоступне, і хоч інколи вас бадьорило, коли ви занурювали в нього палець ноги, ви б не змогли постійно в ньому жити. До того ж у нього від цього завжди вкривалася зморшками шкіра.
Цієї миті, нескінченної вічновідтворюваної миті в умиротвореній, омитій сонячним сяйвом долині, він налаштовував маленькі дзеркальця, лопатки, морфічні резонатори і навіть ще дивніші пристрої, необхідні для того, щоб гори росли не більше, ніж на шість дюймів угору.
Ще й далі цвіли черешні. Вони тут постійно цвіли. Десь там, у храмі, продзвенів гонг. З монастирського даху злетіла зграйка білих голубів.
На гору впала тінь.
Лу-Тзе подивився на того, хто зайшов у сад. А тоді легенько вклонився доволі роздратованому з вигляду хлопцеві в мантії послушника.
— Так, повелителю? — мовив він.
— Я шукаю так званого Лу-Тзе, — сказав хлопець. — Хоч я особисто не думаю, що він існує насправді.
— Почалося зледеніння, — пропустив цю ремарку повз вуха Лу-Тзе. — Нарешті. Бачиш, повелителю? Льодовик усього лише дюйм завдовжки, а вже прокладає свою маленьку долиночку. Чудово, правда?
— Так, так, дуже цікаво, — сказав послушник, щоб не образити підлеглого. — А чи це сад того Лу-Тзе?
— Маєш на увазі того Лу-Тзе, який прославився своїми карликовими бонсай-горами?
Послушник перевів погляд з низки тарелів на зморшкувате обличчя цього усміхненого чоловіка.
— То це ви Лу-Тзе? Але ж ви звичайний підмітальник! Я сам бачив, як ви підмітали опочивальні! Бачив, як вас усі штовхали!
Лу-Тзе, явно його не слухаючи, взяв величенький таріль, на якому димілася, тліючи, маленька конусоподібна вуглинка.
— Що ти на це скажеш, повелителю? — запитав він. — Вулканчик. Було його до біса важко зробити, перепрошую за мій хапонський балак.
Послушник підступив на крок, нахилився й поглянув прямісінько в очі підмітальникові.
Лу-Тзе не часто бентежився, але цього разу відчув бентегу.
— Ви справді Лу-Тзе?
— Так, хлопче. Лу-Тзе — це я.
Послушник набрав повні груди повітря, а тоді простягнув худеньку руку. Він тримав у ній маленький сувій.
— Це від абата… е-е, вельмишановний!
Сувій похитувався в його тремтячій долоні.
— Мене, здебільшого, називають просто Лу-Тзе, хлопче. Або ж «Підмітальник». Дехто, поки не познайомиться ближче, каже мені: «Геть з дороги», — сказав Лу-Тзе, акуратно збираючи свої інструменти. — Я ніколи не був особливо шанований, хіба що хтось казав це помилково.
Він обвів поглядом тарілочки, шукаючи мініатюрну лопатку, з допомогою якої будував льодовик, але ніде її не бачив. Але ж він щойно її тут поклав?
Послушник спостерігав за ним із сумішшю благоговіння й недовіри. Репутація Лу-Тзе набула широкого розголосу. Цей чоловік міг… він міг, якщо вірити чуткам, практично все, що завгодно. Але він зовсім не був таким на вигляд. Звичайний лисий курдупель із клоччастою борідкою і стриманою ласкавою усмішкою. Лу-Тзе поплескав юнака по плечі, щоб той почувався вільніше.
— Побачимо, що хоче абат, — сказав він, розгортаючи рисовий папір. — О. Тут написано, що ти маєш завести мене до нього.
На обличчі послушника застиг панічний вираз.
— Що? Як я це зроблю? Послушникам заборонено бувати у Внутрішньому храмі!
— Справді? Тоді давай-но я заведу тебе, а ти тоді заведеш мене, — запропонував Лу-Тзе.
— Вам можна бути у Внутрішньому храмі? — здивувався послушник, а тоді затулив рота долонею. — Але ж ви лише підмі… О…
— Це точно! Я навіть не чернець, не кажучи вже про донґа, — бадьоро підтвердив підмітальник. — Дивовижно, правда?
— Але про вас ходять чутки, ніби ви нарівні з самим абатом!
— Ой, ні, в жодному разі, — заперечив Лу-Тзе. — Мені не дорівнятися до його святості. Я ніколи не міг по-справжньому збагнути космічну гармонію.
— Але ж ви робили всі ті неймовірні…
— Та я ж не казав, що роблю щось погано, — уточнив Лу-Тзе, відходячи з мітлою на плечі. — Я просто не святий. То йдемо?
— Е-е… Лу-Тзе? — запитав послушник, коли вони прямували старезною цегляною доріжкою.
— Так?
— А чому це називається Садом П’яти Несподіванок?
— Яке було твоє ім’я у світі, квапливий юначе? — запитав Лу-Тзе.
— Ньюґейт. Ньюґейт Лудд, вельмиш…
Лу-Тзе застережливо підняв угору пальця. — Га?
— Тобто, Підмітальнику.
— Лудд, кажеш? Анк-морпоркський парубок?
— Так, Підмітальнику, — підтвердив хлопець. Він це сказав понурим тоном, знаючи, що буде далі.
— Вихований Гільдією злодіїв? Один із тих «Луддових хлопів»?
