Крадій часу - Террі Пратчетт

Він подивився на другий бік тераси, де кілька слуг змітали опалий черешневий цвіт.

— Я бачу гармонійне рішення, — сказав він.

— Справді?

— Такому незвично обдарованому хлопцеві, як Лудд, потрібен гуру, а не шкільна дисципліна.

— Можливо, але…

Наставник послушників прослідкував за поглядом Рінпо.

— О, — вимовив він і вишкірився не надто доброзичливою посмішкою. Ця посмішка містила елемент певного сподівання, натяк на те, що серйозна халепа може очікувати того, хто, на його думку, давно вже на неї заслужив.

— Спадає на думку одне ім’я, — сказав Рінпо.

— Мені теж, — додав Наставник послушників.

— Ім’я, яке давно у мене на слуху, — вів далі Рінпо.

— Я припускаю, що або він здолає хлопця, або хлопець здолає його, до того ж завжди існує вірогідність, що вони здолають один одного… — розмірковував Учитель.

— А отже, як кажуть там у світі, — додав Рінпо, — ситуація безпрограшна. 

— Але чи схвалить це абат? — почав вишукувати недоліки цієї такої бажаної ідеї Наставник. — Він завжди ставився з якоюсь просто надмірною повагою до… підмітальника.

— Абат дуже мила й добра людина, але зараз він має клопіт із зубами, а ще йому тепер важко ходити, — сказав Рінпо. — Нелегкі для нього часи. Я впевнений, що він буде радий прийняти нашу спільну рекомендацію. Це ж, фактично, малозначний сегмент щоденних наших турбот.

Таким ось чином було вирішено майбутнє.

Вони не були лихими людьми. Сотнями років наполегливо працювали в цій долині. Проте трапляється таке, що з часом можуть виникати певні небезпечні стереотипи думок. Одна з них припускає, що в той час, як усі важливі справи вимагають ретельної підготовки, потрібно готувати радше цю підготовку, аніж саму справу. А інша полягає в тому, що спокій — це завжди добра річ.

Цок 

На столику біля ліжка Джеремі вишикувались у рядочок будильники. Йому вони не були потрібні, адже він прокидався сам, за власним бажанням. Він їх просто випробовував. Наставляв на сьому ранку і прокидався о 6:59, щоб перевірити, чи вони вчасно задзвонять.

Сьогодні він рано ліг до ліжка разом із «Казками сестер Ґрім», не забувши попити водички.

Він ніколи, в будь-якому віці, не цікавився казками, й ніколи не міг до кінця збагнути, в чому полягає основний задум. Ніколи не міг дочитати до кінця будь-якого літературного твору. Він досі пам’ятав, як у дитинстві його роздратувала книжкова ілюстрація дитячого віршика «Гікорі Дікорі Док», адже зображений там годинник походив із цілком іншої епохи.

Він почав читати «Казки сестер Ґрім». Вони мали назви на кшталт «Як лиха королева танцювала в червоних гарячих черевичках!» або «Стара пані в печі». У жодній із казок узагалі не згадувалися годинники. Авторки ніби навмисне вирішили обійтися без таких згадок.

Проте в казці «Скляний годинник з Бад Шушайна» таки був годинник. Своєрідний. І він був… дивний. Один лихий чоловік — читачі відразу знали, що він лихий, бо так було там написано на одній зі сторінок — змайстрував годинник зі скла, в якому полонив сам Час, але все пішло шкереберть, тому що одна з деталей годинника — пружинка, яку він не зміг виготовити зі скла, — трісла від перенапруги. Час було звільнено, а той чолов’яга постарів за секунду на десять тисяч років, обернувся на порох, і його — що було зовсім не дивно, на думку Джеремі — більше ніколи не бачили. Казка закінчувалася такою мораллю: Великі Справи Залежать від Маленьких Деталей. Джеремі не бачив причини, чому цією мораллю не могло бути «Не Варто Заманювати в Пастку Годинників Неіснуючих Жінок» або «Усе Спрацювало б зі Скляною Пружиною».

Але навіть недосвідчене око Джеремі зауважило в цій казці якусь недоречність. Складалося враження, що навіть авторка намагалася знайти бодай якийсь сенс у побаченому або почутому, чого вона не могла збагнути. А ще — ха‑ха! — хоч дія казки відбувалася сотні років тому, коли навіть в Убервальді були тільки примітивні годинники з зозулею, ілюстратор намалював високого дідівського годинника тієї моделі, якої ще не існувало навіть п’ятнадцять років тому. Безмежна людська дурість! Було б смішно, якби не було так сумно!

Він відклав книжку вбік і решту вечора присвятив роботі над невеличким проєктом для Гільдії. Вони йому завжди щедро віддячували за умови, що він дотримається обіцянки ніколи не з’являтися там особисто.

Тоді поставив завершену роботу на нічний столик біля будильників. Задув свічку. Заснув. І бачив сон.

Цокав скляний годинник. Годинник стояв посеред майстерні на дерев’яній підлозі, відсвічуючи сріблястим сяйвом. Джеремі обійшов його довкола, хоч, може, це сам годинник поволі кружляв навколо нього.

Годинник був вищий за людину. Всередині прозорого корпусу мерехтіли, наче зорі, червоні й сині вогники. У повітрі висів їдкий запах. 

І тут зір Джеремі немовби пірнув у цю річ, кристалічну річ, занурюючись у нашарування скла і кварцу. Ці нашарування здіймалися вгору, височіли над ним, стаючи гладенькими стінами заввишки в сотні миль, а він падав униз поміж пластами, що ставали дедалі шорсткішими й нерівними… 

…сповненими отворів. Тут теж було синє й червоне світло, що ніби омивало його. 

І тільки тепер почувся звук. Він долинав із темряви попереду, повільний і на диво знайомий ритм, підсилене в мільйони разів серцебиття… 

…гуп… гуп…

…кожен удар поволіший за гори і більший за світи, темний і криваво-червоний. 

Він почув ще декілька пульсацій, а тоді його падіння вповільнилося, зупинилося, і він почав знову підноситися вгору попри сльотаве світло, аж поки яскраве сяйво попереду стало кімнатою. 

Треба це все запам’ятати! Він так чітко все побачив! Це так просто! Так легко! Він міг розрізнити кожну деталь, як вони були з’єднані, як зроблені. 

А тепер видіння почало блякнути. 

Це був, звичайно, просто сон. Він так нагадав сам собі, і це його заспокоїло. Але було нелегко повертатися до реальності, мусив він визнати. Він досі пам’ятав, як на верстаку неподалік парував у горнятку чай, а за дверима лунали чиїсь голоси… 

У двері погрюкали. Джеремі подумав, що сон, мабуть, урветься, коли відчиняться двері, але двері раптом щезли, а грюкіт і далі лунав. Він долинав знизу.

Була 6:47 ранку. Джеремі глянув на будильники, пересвідчуючись, що вони показують точний час, тоді вбрав халат і квапливо спустився вниз. Трішечки прочинив передні двері. Там нікого не було.

— Нє, містеле, внизу.

Унизу був якийсь ґном.

— Ім’я Дзигал? — запитав він.

— Так?

Крізь щілинку просунули папку-планшет.

— Підписати там, де писе «Підписати». Дяка. Давайте, хлопсі…

За його спиною двійко тролів перехилили візочок. На бруківку гепнувся чималий дерев’яний ящик.

— Що це таке? — здивувався Джеремі.

— Телміновий пакунок, — пояснив ґном, забираючи папку-планшет. — Плямим ходом із Убелвальду. Костував, мабуть, купу глосей. Дивіться, скільки там лізних пецаток і наклейок.

— А не могли б ви занести це в…? — почав було Джеремі, але візок, на якому весело дзенькали і брязкали ще якісь крихкі товари, вже віддалявся геть.

Почало дощити. Джеремі подивився на наліпку на ящику. Там явно була його адреса, написана