Крадій часу - Террі Пратчетт

Тоді він повернувся і вклонився інструкторові додзьо.

— Поки я тут, інструкторе, хотів би показати юному Лобсанґу Апарат хаотичних м’ячів.

Інструктор додзьо віддав низький уклін.

— Він у твоєму розпорядженні, Підмітальнику Лу-Тзе.

Ідучи слідом за Лу-Тзе, Лобсанґ почув слова інструктора додзьо, котрий, як усі вчителі, ніколи не втрачав нагоди закріпити наочний урок:

— Додзьо! Яким є Перше правило?

Навіть зіщулений боєць-невдаха пробурмотів разом із усіма іншими:

— Не поводься необережно при зіткненні з низенькими лисими зморшкуватими й усміхненими чоловіками!

— Гарне воно, Перше правило, — сказав Лу-Тзе, заводячи свого нового помічника до наступної кімнати. — Я зустрічав багатьох людей, яким було б дуже корисно прислухатися до цієї поради.

Він зупинився, не дивлячись на Лобсанґа Лудда, і простягнув до нього руку.

— А тепер, якщо твоя ласка, віддай мені лопатку, яку ти вкрав, коли ми зустрілися вперше.

— Але ж я навіть не підходив до вас, учителю!

Лу-Тзе й далі незворушно посміхався.

— О. Так. Це правда. Прошу вибачити. Що взяти зі старого? Хіба ж не написано: «Я б і власну голову загубив, якби вона не сиділа на плечах». Ну, то почнемо.

Підлога тут була дерев’яна, а стіни високі й оббиті повстю. Подекуди на них виднілися червонаво-руді плями.

— Е-е, ми маємо такий самий пристрій в додзьо для послушників, — зауважив Лобсанґ.

— Але м’ячики там з м’якої шкіри, так? — уточнив старий, підходячи до високого дерев’яного куба. Обернена в бік довгої частини зали сторона куба була до половини всіяна отворами. — І вони, наскільки пригадую, летять доволі повільно.

— Е-е, так, — погодився Лобсанґ, дивлячись, як Лу-Тзе натискає на величезний важіль. Унизу почулися удари металу об метал, а тоді шум води. Зі стиків ящика почало зі свистом виходити назовні повітря.

— А ці м’ячики дерев’яні, — спокійно повідомив Лу-Тзе. — Злови одненького.

Щось торкнулося Лобсанґового вуха, а тоді за його спиною здригнулася оббивка, коли в неї доволі глибоко занурився м’ячик перед тим, як упасти на підлогу.

— Мабуть, треба трішки поволіше… — сказав Лу-Тзе, повертаючи якусь ручку.

Після п’ятнадцяти випущених навмання м’ячів Лобсанґу вдалося піймати одного з них, який влучив йому в живіт. Лу-Тзе зітхнув і пересунув величезний важіль назад.

— Молодець, — сказав він.

— Підмітальнику, я не звик… — почав говорити, розправляючи плечі, хлопець.

— Ой, та я знав, що ти не зможеш їх упіймати, — сказав Лу-Тзе. — Навіть той наш хвалькуватий приятель отам у додзьо не впіймав би жодного з них на такій швидкості.

— Але ж ви казали, що сповільнили їх!

— Лише для того, щоб вони тебе не повбивали. Простеньке випробування, розумієш. Усе на світі — випробування. Ходімо, парубче. Не варто примушувати абата чекати.

Залишаючи по собі хмарки цигаркового диму, Лу-Тзе рушив далі.

Лобсанґ подався слідом, дедалі більше нервуючись. Це справді був Лу-Тзе, і доказом стало те, що відбулося в додзьо. Та й він сам це, до речі, знав. Варто було йому поглянути на кругленьке обличчя старого, коли той доброзичливо дивився на сердитого бійця, як він відразу все збагнув. Але ж… простий підмітальник? Без жодних відзнак? Жодного статусу? Хоча, статус його був очевидний, адже інструктор додзьо не міг би вклонитися ще нижче навіть самому абатові, але…

І ось тепер він іде слідом за цим чоловіком коридорами, в яких навіть чернець не має права з’являтися під загрозою смерті. Рано чи пізно це все закінчиться великою халепою.

— Підмітальнику, мені вже справді треба повернутися на кухню й виконати свої обов’язки… — почав було він.

— О, так. Кухонні обов’язки, — сказав Лу-Тзе. — Які мають навчити тебе таким чеснотам, як послух і працьовитість, правильно?

— Так, Підмітальнику.

— І що, виходить?

— О, так.

— Справді?

— Ну, не зовсім.

— Вони далеко не виправдовують очікувань, мушу тобі сказати, — мовив Лу-Тзе. — Тоді як тут, мій хлопче, ми маємо… — він пройшов крізь арку, — …справжній вишкіл!

Лобсанґ ще ніколи не бачив такої величезної кімнати. Через засклені отвори на даху сіялося світло, творячи осяйні колони. А внизу, на відстані в понад сто метрів, під наглядом старших ченців, які обережно ходили понад нею висячими на тросах мостиками, була…

Лобсанґу доводилося вже чути про Мандалу.

Здавалося, ніби хтось пожбурив на підлогу декілька тонн кольорового піску, творячи вир різнобарвного хаосу. Але серед цього хаосу існував і боровся за виживання певний порядок, лад, що здіймався, падав і знову розгортався. Мільйони кинутих навмання піщинок творили частину взору, який повторювався й поширювався колом, відштовхуючись від інших візерунків або зливаючись із ними, щоб урешті-решт розчинитися в загальному безладі. Це відбувалося знову і знову, перетворюючи Мандалу в мовчазне і несамовите бойовисько кольорів.

Лу-Тзе зайшов на хиткий з вигляду дерев’яний місточок, підвішений на канатах.

— Ну? — мовив він. — Що думаєш?

Лобсанґ набрав повні груди повітря. Він відчував, що варто буде йому впасти з мостика, як він провалиться у цей кольоровий вир, ніколи не сягнувши дна. Він закліпав очима й потер чоло.

— Вона… зловісна, — вимовив він.

— Справді? — здивувався Лу-Тзе. — Мало хто каже таке за першим разом. Частіше вживають такі слова як «чудова».

— Щось тут не так!

— Тобто?

Лобсанґ схопився за канатні перила.

— Візерунки… — почав він.

— Історія повторюється, — мовив Лу-Тзе. — Вони там завжди.

— Ні, вони… — Лобсанґ намагався збагнути це все. Під одними візерунками були інші, замасковані під хаос. — Я маю на увазі… інші візерунки…

Він нахилився і впав з мосту.

Повітря було холодне, світ обертався, а земля насувалася, щоб огорнути його своїми обіймами.

І зупинилася всього за кілька дюймів від нього.

Повітря довкола шкварчало, немовби його легенько підсмажували.

— Ньюґейт Лудд?

— Лу-Тзе? — озвався він. — Мандала є…

Але ж де кольори? Чому повітря вологе і пахне містом? А тоді примарні спогади почали танути. Зникаючи, вони запитали: «Як ми можемо бути спогадами, якщо ми ще навіть не сталися? А ти маєш пам’ятати, як дряпався на дах Гільдії пекарів і раптом виявив, що хтось розхитав всі кам’яні карнизи, адже сталося саме це?» 

А останній спогад, який саме зникав, сказав: «Гей, та це ж було кілька місяців тому…»

— Ні, ми не Лу-Тзе, загадкове падуче дитя, — звернувся до нього чийсь голос. — Можеш повернутися?

Ньюґейту ледве вдалося, з величезним зусиллям, повернути голову. Йому здавалося, ніби він застряг у якійсь смолі.

За кілька метрів від нього сидів на перевернутому догори дном ящику дебелий молодик у брудній жовтавій мантії. Він був дещо подібний на монаха, за винятком волосся, яке здавалося цілком відокремленим організмом. Спроба назвати його просто чорним із хвостиком на маківці означала би втрату гарної нагоди охарактеризувати цю кучму волосся «слоноподібною». Вона немовби була наділена власною індивідуальністю.

— Здебільшого мене звуть Сото, — представився чоловік під тією кучмою. — Марко Сото. Я не збираюся запам’ятовувати твоє ім’я, поки ми не знатимемо, виживеш ти чи ні. Отже, скажи мені, чи міркував ти колись над принадами духовного