Крадій часу - Террі Пратчетт

Насамперед вони запитують: «Чому він був вічноздивований?».

А їм відповідають: «Колин розмірковував над природою часу і зрозумів, що всесвіт постійно народжується заново, мить за миттю. Отже, зрозумів він, минулого насправді не існує, є тільки спогад про минуле. Спробуйте кліпнути очима, і світ, який ви побачите, розплющивши очі, не існував, коли ви їх заплющили. Ось чому, казав він, здивування — це єдиний відповідний стан мозку. А єдиний відповідний стан серця — це радість. Небо, яке ви бачите зараз, ви ще ніколи в житті не бачили. Теперішня мить досконала. Тіштеся нею».

Перші слова, які прочитав юний Лу-Тзе, шукаючи здивування в темному, багатолюдному, просякнутому дощем місті Анк-Морпорк, були такі: «Оренда кімнат, ціна поміркована». І він утішився.

Цок 

У тій країні, де добре росте збіжжя, люди провадять сільське господарство. Вони розуміють смак доброго ґрунту. Вони вирощують зерно.

У тій країні, де великі родовища руди, від полум’я доменних печей небо навіть уночі багряне, мов при заході сонця. Там не стихає гупання молотів. Люди виготовляють сталь.

Є країна вугілля, країна м’яса, країна пасовищ. У світі безліч країн, де якась одна річ визначає, за що там беруться люди. А тут, у високогірних долинах довкола осердя світу, де ніколи не тане сніг, розташована країна просвітлення.

Люди тут знають, що не існує жодної сталі, є тільки ідея сталі.[5] Вони дають імена новим речам, а також речам, які не існують. Вони дошукуються сутності буття і природи душі. Вони творять мудрість.

У кожній увінчаній льодовиками долині, де навіть у розпал літа вітер приносить крижинки, височіють храми.

Є там ченці-слухачі, які намагаються почути серед світового гомону слабке відлуння звуків, що приводять у рух усесвіт.

Є ще Брати Незворушності — відлюдна й потаємна секта, члени якої вірять у те, що всесвіт можна збагнути тільки завдяки абсолютному і незворушному спокою, що чорний колір пасує до всього, а жовтий ніколи не вийде з моди.

У запаморочливо прямовисному і обплетеному навхрест канатами храмі балансуючі ченці досліджують світову нестабільність, а тоді вирушають у тривалі й ризиковані подорожі для відновлення рівноваги. Їхню роботу можна побачити високо в горах і на безлюдних острівцях. Вони користуються маленькими мідними терезами, не більшими за кулак. Вони працюють. Це ж очевидно, що вони працюють. Адже світ ще й досі не перекинувся догори дриґом.

А в найвищій, найзеленішій, найпросторішій долині, де ростуть абрикоси, а в потічках навіть у найспекотніший день пливе крига, розташовано монастир Ой-Донґ з бойовими ченцями Ордену Колина. Інші секти називають їх історичними ченцями. Мало що відомо про те, що вони роблять, хоч дехто звертав увагу на той дивовижний факт, що в цій невеличкій долині завжди триває чудовий весняний день, і завжди цвітуть черешні.

Подейкують, що ці ченці мають обов’язок слідкувати за тим, щоб завтра відбулося згідно з певним містичним планом, складеним одним постійно здивованим чоловіком.

Фактично, вже деякий час, тривалість якого неможливо й безглуздо визначити, справжня істина є значно химернішою й небезпечнішою.

Робота історичних ченців полягає в стеженні за тим, щоб завтра взагалі настало.

Наставник послушників зустрівся з Рінпо, головним прислужником-аколітом абата. Принаймні на той момент посада головного аколіта була дуже важливою. Абат у його теперішньому стані потребував допомоги в багатьох речах, і йому було важко на чомусь зосередитися. У таких ситуаціях завжди знаходиться той, хто готовий взяти на себе цю ношу. Скрізь є ось такі Рінпи.

— Це знову Лудд, — сказав Наставник послушників.

— От маєш. Але ж хіба один неслухняний малюк може завдати вам клопоту?

— Один нормальний неслухняний малюк не може. Звідки цей узявся?

— Його прислав наставник Сото. Знаєте його? З нашої анк-морпоркської секції? Він його знайшов у місті. Я зрозумів, що у хлопця природний талант, — пояснив Рінпо.

Наставник послушників був приголомшений.

— Талант! Та це ж нечестивий злодюжка! Він був підмайстром у Гільдії злодіїв! — вигукнув він.

— Ну, то й що? Діти інколи крадуть. Добряче їх відлупцюєш, і вони перестають красти. Ази освіти, — сказав Рінпо.

— Ох. Є ще проблема.

— Яка?

— Він дуже-дуже спритний. Усе біля нього зникає. Всілякі дрібнички. Нічого, звісно, важливого. Але навіть, якщо за ним пильно стежити, ніколи не побачиш, як він їх краде.

— То, може, це не він?

— Він проходить кімнатою, і з неї щезають речі! — обурився Наставник послушників.

— Він аж такий спритний? Добре тоді, що Сото взагалі його знайшов. Але злодій є…

— Пізніше ці речі з’являються в дивних місцях, — неохоче мусив зізнатися Наставник послушників. — Я певний, що він це робить задля пустощів.

Легенький вітерець приніс на терасу пахощі черешневого цвіту.

— Знаєте, я звик до непослуху, — сказав Наставник послушників. — Це частина життя послушників. Але ж він ще й запізнюється.

— Запізнюється?

— Не приходить на уроки вчасно.

— Але ж як може учень запізнюватися тут?

— Містеру Лудду на все начхати. Містер Лудд гадає, ніби може чинити так, як йому до вподоби. А ще він… розумаха.

Прислужник кивнув головою. Ну, так. Розумаха. Це слово мало вельми специфічне значення тут, у цій долині. Хлопець-розумаха вважав, що знає більше за своїх наставників, грубіянив їм, перебивав. Хлопець-розумаха був гірший за телепня.

— І він не визнає дисципліну? — запитав прислужник.

— Учора, коли я знайомив клас із Темпоральною теорією в Камінній кімнаті, я побачив, що він просто втупився у стіну. Явно нічого не слухаючи. Але коли я запропонував йому вирішити задачу, яку я виписав крейдою на шкільній дошці, чудово знаючи, що він цього не зможе зробити, він зміг. Миттєво. І правильно.

— Ну, то й що? Ви ж самі сказали, що він розумаха.

Наставник послушників мав присоромлений вигляд.

— Єдине, що… сама задача була неправильна. Я перед тим інструктував польових агентів П’ятого Д’їма і залишив на дошці ліву частину завдання. Неймовірно складна фазопросторова задача з залученням залишкових обертонів історій типу «n». Ніхто з них не дав правильної відповіді. Чесно кажучи, навіть мені самому довелося її підглянути.

— Отже, ви його покарали за те, що він відповів не на те питання?

— Очевидно. Але ж така поведінка згубна. Мені здається, що більшість часу він перебуває невідомо де. Нічого не слухає, але завжди знає всі відповіді і ніколи не може пояснити, як це йому вдається. Ми ж не можемо постійно його лупцювати. Він служить поганим прикладом для інших учнів. Такого розумаху неможливо нічому навчити.

Аколіт замислено дивився, як зграйка голубів кружляла над монастирськими дахами.

— Ми вже не можемо відіслати його геть, — сказав він урешті-решт. — Сото бачив на власні очі, як він виконував Стійку койота! Саме так його і знайшли! Можете таке уявити? Без жодної підготовки! А можете уявити, що станеться, якщо хтось із таким рівнем майстерності вирветься на волю? Ще треба дякувати, що Сото був насторожі.

— Але тепер я маю з ним клопіт. Хлопець порушує спокій.

Рінпо зітхнув. Він знав, що Наставник послушників — добра й сумлінна людина, яка, однак, давно вже не виходила в світ. Такі люди, як Сото, щодня перебувають у світі, де панує час. Вони навчаються