Танок з драконами - Джордж Мартін

— Князю Рамзаю. — Дівчина глибоко присіла перед ним. Це теж було неправильно. «Справжня Ар’я Старк плюнула б йому межи очі.» — Молюся, щоб стати вам покірною дружиною і подарувати міцних синів на добре майбутнє вашому домові та імені.

— Станеш і подаруєш, — пообіцяв у відповідь Рамзай, — і то незабаром.

Джон

Свічка згасла у калюжі воску, зате крізь віконниці пробилися перші промені світанку. Джон знову заснув над роботою. Стіл йому вкривали книги — височезні їх стоси. Він приніс книжки сам, присвятивши половину ночі пошукам у засипаних порохнявою сховищах при світлі ліхтаря. Сем мав рацію — книжки треба було перебрати, скласти списки, навести серед них лад… але це не праця для шафарів, що не вміли ані читати, ані писати. Книжкам доведеться почекати на повернення Сема.

«Якщо він колись повернеться.» Джон плекав страхи щодо Сема і маестра Аемона. Котер Пайк написав зі Східної Варти, що «Штормова хмара» бачила на березі Скагосу розбиту галеру. Чи то був «Кіс», чи один із заморських найманців Станіса Баратеона, а чи випадковий купець — жеглярі «Штормової хмари» не добрали. «Я хотів відіслати Йолю та її дитину до безпечного місця. Але чи не надіслав натомість просто до погибелі?»

Біля його ліктя вистигала на холодець ледве скуштована вечеря. Скорботний Ед наповнив миску, вирізану з окрайця хліба, по самі вінця, щоб уславлена «тричі м’ясна» тушкована юшка Трипалого Гоба пом’якшила черству скоринку. Братчики жартували, що згадані «три м’яса» — то баранина, баранина і баранина, але ближче до істини лежала трійця «морква, ріпа і цибуля». Нагорі недоїденої юшки блищала плівка холодного жиру.

Бовен Марш умовляв його перебратися до колишніх покоїв Старого Ведмедя у Король-Башті, щойно їх звільнить Станіс. Але Джон відмовився. Загарбання королівських помешкань надто легко сприймуть за знак невіри у повернення короля з походу.

Дивна млявість панувала у замку Чорному, відколи Станіс рушив на південь — мовби і вільний нарід, і чорна братія однаково затамували подих, чекаючи на майбутнє. Дворища і підвальна трапезна частіше порожніли, ніж повнилися людом, од Воєводської Вежі лишилася порожня шкаралупа, стара братська трапезна перетворилася на купу згорілих колод, а Гардінову Башту загрожував повалити кожен подих вітру. Єдиною ознакою життя, яку Джон досі міг чути, був віддалений брязкіт мечів із дворища коло зброярні. Там Залізний Емет горлав на Робіна-Стрибайла, щоб здіймав щита вище. «Гадаю, нам усім не завадить здійняти щити.»

Джон вмився, вдягнувся і вийшов зі зброярні, зупинившись на мить заохотити кількома словами Робіна-Стрибайла та інших вихованців Залізного Емета. Пропозицію дати йому збройну охорону він, як завше, відкинув. Людей з ним буде досить, а якщо дійде до крові, то двоє зайвих не врятують справи. Але Пазур він усе-таки взяв, і покликав за собою Привида.

У стайні Скорботний Ед уже засідлав подорожню кобилу князя-воєводи і тримав її за повід, чекаючи наказів. Валка возів шикувалася під пильним оком Бовена Марша. Великий шафар бігав підтюпцем уздовж обозу, тицяючи пальцями і щось буркочучи, аж червоний щоками від морозу. Побачивши Джона, він зачервонівся ще гірше.

— Пане воєводо! Ви досі маєте намір…

— …учинити цю дурницю? — закінчив за нього Джон. — Краще заперечте, пане великий шафарю, що хотіли сказати саме «дурницю». Бо так, мій намір лишився незмінним. Тіньова Вежа просить людей. Сірому Сторожу та Крижаному Слідові люди теж стануть у пригоді. А ще ми маємо чотирнадцять досі порожніх замків — довгі версти Стіни без нагляду та оборони.

Марш закопилив губи.

— Князь-воєвода Мормонт…

— …загинув за Стіною. І то не від рук дичаків, а від рук власних присяжних братчиків — людей, яким довіряв. Ані ви, ані я не знаємо, що він зробив би, а чого не зробив на моєму місці. — Джон розвернув коня. — Годі базікати. Рушаймо!

Скорботний Ед чув усю розмову. Коли Бовен Марш потрусив геть, він кивнув йому в спину і мовив.

— Старий Буряк. Жилавий і несмачний. Зуби об нього зламаєш. Я б краще ріпки з’їв. Ніколи не чув, щоб ріпа робила людині зло.

Саме в такі години Джон найбільше сумував за маестром Аемоном. Клідас вправно порав круків, але не мав і десятої частки знань чи досвіду Аемона Таргарієна — не кажучи вже про мудрість. Бовен теж у свій спосіб був чолов’яга непоганий, але поранення на Мості Черепів оселило йому в серці гірку зневіру, і відтоді він співав однієї: запечатати браму, та й годі. Отел Ярвик лишався таким само незворушно-надійним, мовчазним і передбачуваним, без жодної власної думки. А перші розвідники гинули, щойно їх призначали. «Нічна Варта втратила забагато найкращих своїх людей, — міркував Джон, поки рушали вози. — Старого Ведмедя, Кворина Піврукого, Донала Нойє, Ярмана Парогача, мого дядька…»

Валка рушила на південь королівським гостинцем. Під дрібною сніговою крупою довга вервечка возів звивалася повз лани, струмки, лісисті пагорби. Охороняли обоз тузінь списників та стільки ж лучників. Під час попередніх відвідин Кротовини сталися негаразди: чинилася штовханина з лайкою, бурмотілися придушені прокляття, кидалося багато кривих поглядів. Бовен Марш вирішив, що не варто дарма піддавати людей небезпеці — і цього разу дійшов згоди з воєводою.

Очолював обоз сам великий шафар. Джон їхав за кілька сажнів позаду, поруч зі Скорботним Едом. За версту на південь від замку Чорного Ед підігнав коника ближче до Джонового і покликав:

— Пане воєводо? Гляньте отуди. На п’яницю-велетня, що на пагорбі.

П’яницею було дерево-ясен, вигнуте й покручене століттями жорстоких вітрів. Тепер воно мало обличчя: суворого рота, зламану гілку за носа, глибоко врізані у стовбур очі, що видивлялися на північ — у бік замку та Стіни.

«То дичаки все-таки принесли з собою своїх богів.» Джон не здивувався. Люди неохоче кидають свою віру. Тепер уся вистава, облаштована пані Мелісандрою попід Стіною, здавалася порожнім блазенським кривлянням.

— Трохи схоже на тебе, Еде, — мовив Джон, намагаючись розрадитися жартом.

— Авжеж, мосьпане. Ну хіба що в мене з носа листя не росте, а так… Пані Мелісандру це не потішить.

— Вона це навряд чи побачить. А ти подбай, щоб їй ніхто не сказав.

— Та ж вона бачить різні речі у тих своїх вогнях.

— Вона бачить дим і жарини.

— І людей, що палають. Мене — вже напевне. Разом із листям на носі. Чогось я завжди боявся згоріти живцем. Сподівався, помру