Танок з драконами - Джордж Мартін
— Кому ще здохнути кортить? — запитав він сусідів по столу. — Ви кажіть, я подбаю. — Тонкі червоні струмочки поповзли каменем з калюжі крові, де впокоїлася голова Дагона Кидя. — А я хочу жити замість гнити посеред болота.
Один із вояків зробив ковток пива. Інший перекинув кухоль на стіл, щоб змити кривавий палець, який повз до його місця. Ніхто нічого не сказав. Коли однорукий запхнув топірця назад за пасок, Смердюк зрозумів, що переміг. І знову відчув себе майже людиною, майже чоловіком. «Князь Рамзай буде мною вдоволений.»
Він зняв кракенового прапора власноруч — трохи плутаючись, бо йому бракувало пальців, але дякуючи подумки за ті, які йому лишив князь Рамзай. Коли залізяни нарешті наготувалися виступати, вже добряче перевалило за полудень. Їх виявилося більше, ніж він гадав: сорок і сім у Вартовій Башті, ще вісімнадцятеро у Башті-П’яниці. Двійко з тих були напівмертві без жодної надії оклигати, ще п’ятеро — заслабкі, щоб іти власними ногами. Лишалося п’ятдесят вісім, які ще могли битися з ворогом. Хай які слабкі, а вони б забрали з собою втричі більше людей, якби князь Рамзай кинувся на приступ руїни замку. «Він добре зробив, що надіслав мене» — казав собі Смердюк, видираючись на спину кобили, щоб повести вервечку недобитих залізняків через болото до табору північан.
— Лишіть зброю тут, — наказав він бранцям. — Мечі, луки, ножі, усе. Кого побачать зі зброєю — зразу вб’ють.
Щоб подолати той шлях, який Смердюк здолав сам, їм знадобилося утричі більше часу. Для чотирьох неспроможних ходити змайстрували такі-сякі ноші; п’ятого ніс на спині його син. Рухатися довелося поволі, ще й усвідомлюючи, що десь поряд — на відстані пострілу — за тобою стежать болотні чорти з отруйними стрілами. «Помру, то й помру. Чому бути, того не минути, — думав Смердюк і лише молився, щоб лучник знав свою справу та подарував йому швидку чисту смерть. — Смерть воїна, а не муки Ральфа Кенінга.»
Однорукий залізняк важко кульгав на чолі валки. Він назвав своє ім’я — Адрак Покір, мав дружину зі скелі та трьох дружин з солі на Великому Вику.
— Троє з чотирьох мали отакі черева, коли ми вирушали в похід, — вихвалявся він, — а рід Покорів схильний до близнюків. Як повернуся, то найперше порахую своїх нових синів. Може, одного на честь вас назву, пане принце.
«Еге ж, — подумав Смердюк, — назви його Смердюком, а як погано поводитиметься, відріж йому пальці на ногах і нагодуй щурами.» Він відвернувся, плюнув з огиди і подумав, чи не пощастило з них усіх найбільше Ральфові Кенінгу.
З сірого, наче кам’яного, неба почав бризкати дрібний дощик, коли табір князя Рамзая нарешті з’явився перед очима. Вартовий мовчки провів їх поглядом. У повітрі смерділо димом табірних вогнищ, які намагався загасити дощ. Позаду розвернулася валка вершників під проводом панича з кінською головою на щиті. «Хтось із синів Ризвеля, — згадав Смердюк. — Рогер чи Рікард.» Тих двох він не розрізняв.
— Це всі? — запитав вершник зі спини брунатного огиря.
— Всі, хто вижив, мосьпане.
— Я гадав, їх більше. Ми приступали до них тричі, а вони нас тричі відкидали.
«Бо ми залізного роду» — майнула в нього раптова думка з присмаком гордощів. На пів-удару серця він знову перевернувся на принца, сина короля Балона, кров Пайку. Але навіть одна мимохітна думка була небезпечна. Не можна забувати своє ім’я. «Смердюк, моє ім’я Смердюк — нікчема-блазнюк.»
Вони вже були коло самого табору, коли гавкіт зграї хортів виказав наближення князя Рамзая. З ним був і Хвойдоріз, а заразом півдесятка улюблених посіпак — Гицель, Кислий Алин, Дамон Потанцюй-Мені, а ще Вальдери, Великий і Малий. Собаки застрибали навколо, погиркуючи та клацаючи зубами на незнайомців. «Байстрюкові дівчатка» — подумав був Смердюк, аж тут згадав, що ніколи, ніде і нізащо не повинен уживати це слово в присутності Рамзая.
Смердюк зіскочив з коня і став на коліно.
— Ласкавий пане, Калин-Коп ваш. Осьде останні його захисники.
— Небагацько. Я сподівався побачити більше. Уперті були вороги. — Бліді очі князя Рамзая зблиснули. — Ви, напевне, голодні. Дамоне, Алине, нагляньте за ними. Дайте вина, пива, попоїсти, скільки влізе. А ти, Гицлю, покажи їхніх поранених нашим маестрам.
— Воля ваша, мосьпане.
Кількоро залізняків бурмотіли подяки, коли їх уводили до вогнищ з казанами посеред табору. Один із Кидів навіть спробував поцілувати персня князя Рамзая, але хорти відігнали його, не встиг він і наблизитися; Алісон навіть відірвала йому шматок вуха. Та хоча його шиєю стікав струмочок крові, чолов’яга запобігливо трусив головою, кланявся і дякував вельможному панові за ласку.
Коли останній залізняк пішов, Рамзай Болтон обернув свою усмішку до Смердюка. Князь ухопив його за потилицю, підтяг ближче до себе, поцілував у щоку і прошепотів:
— Мій старий друже Смердюче. Вони й справді повірили, що ти їхній принц? Які дурнуваті телепні — оці твої залізняки. Боги з них сміються.
— Вони лише хотіли потрапити додому, ласкавий пане.
— А чого хочеш ти, милий Смердюче? — промуркотів Рамзай тихо та лагідно, наче коханець. Подих його відгонив пряним вином з гвоздикою — такий солодкий, такий затишний. — Вірна служба заслуговує на нагороду. Я не можу повернути тобі пальці рук чи ніг, але ж ти напевне чогось від мене хочеш. Може, подарувати тобі волю? Звільнити зі служби? Хочеш поїхати з ними, повернутися на свої похмурі острови у холодному сірому морі, знову стати там принцом? Чи лишишся зі мною як вірний слуга?
Холодний ніж шкрябнув Смердюка по хребті. «Обережно, — мовив він до себе, — дуже, дуже обережно.» Посмішка його вельможності йому не подобалася, і блиск у очах теж, і слина у кутику рота. Він уже бачив раніше такі передвістя. «Ти не принц. Ти Смердюк, жалюгідний Смердюк, безпорадний малюк. Дай йому таку відповідь, якої він хоче.»
— Ваша вельможносте, — почав він, — моє місце тут, коло вас. Я ваш Смердюк. І нічого не бажаю, крім служити вам. Лишень прошу… міх вина, іншої нагороди не треба… червоного, найміцнішого, скільки людині стане випити…
Князь Рамзай зареготав.
— Але ж ти не людина, Смердюку. Ти моє створіння. Та нехай, вино ти матимеш. Вальдере, подбай. І не бійся, до підземелля тебе не повернуть, слово Болтона. Ми зробимо з тебе собаку! Щодня їстимеш м’ясо, ще й зубів тобі лишимо вдосталь, щоб міг
