Американські боги - Ніл Гейман

Коли вони підійшли до дверей, ті відчинилися. Чоловік середнього віку з темною шкірою, пронизливим поглядом і такими тонкими губами, ніби хтось прорізав їх ножем у його обличчі, глянув на них згори і привітався:

— Хо-хо, я чув, що двоє білолицих прямують сюди, щоб зі мною побачитися. Двоє білих на «Віннебаґо». І я чув, що вони заблукали, бо білі люди завжди блукають, якщо не понатикають дорожніх знаків по всіх усюдах. Погляньте-но тільки на цих двох нікчемних створінь під моїми дверима. Ви хоч знаєте, що зайшли на землі лакота?

Волосся його було довге і сиве.

— Відколи це ти лакота, старе брехло? — перепитав Середа. На ньому були пальто і кепка з «вухами», і Тінь не міг повірити, що лише кілька хвилин тому під зірками він був одягнений у поношений плащ і крислатий капелюх. — Слухай, Віскі-Джеку, скорботне ти створіння, я вмираю з голоду, а цей юнак щойно виригав свій сніданок. Може, запросиш нас досередини?

Віскі-Джек почухався під пахвою. На ньому були блакитні джинси і майка у тон волоссю. Взутий він був у мокасини, а холоду наче й не помічав. Джек завагався, тоді, зрештою, сказав:

— Ну й нахаба! Заходьте, білолиці, які загубили свій «Віннебаґо».

У трейлері було навіть більше диму, ніж довкола нього, а при столі сидів ще один чоловік зі шкірою кольору деревної кори, босий, у поплямленій шкірянці.

Середа аж засяяв:

— Ого. Здається, наша затримка вийшла на добре. Віскі-Джек і Джонні-Сидр. Двох зайців однією кулею.

Чоловік при столі глянув на Середу, запустив руку в штани, щось там почухав і сказав:

— Знову помилився. Я перевірив, обидві мої кульки там, де і повинні бути, — тоді глянув на Тінь і підняв долоню у вітальному жесті: — Я Джон Чепмен. Не слухай нічо, що твій бос варнякатиме про мене. Він мудак. Завжди був мудаком. Завжди буде. Деякі люди просто мудаки, з цим нічо не вдієш.

— Майк Айнзель, — представився Тінь.

— Айнзель, — Чепмен задумливо почухав підборіддя. — Що за ім’я? Згодиться хіба в халепі. Як тебе направду звати?

— Тінь.

— Я називатиму тебе Тінню. Ей, Віскі-Джеку! — Тінь раптом зрозумів, що той вимовляє не зовсім «Віскі-Джек». У тому, що сказав Чепмен, було забагато складів. — Як там їдло?

Віскі-Джек підважив дерев’яною ложкою кришку закіптюженого казана, який булькотів над вогнищем:

— Готове.

Тоді Віскі-Джек узяв чотири пластикові мисочки, порозкладав до них вміст казанця і поставив їх на стіл. Відчинив двері, ступив у сніг і вивудив з нього трилітрову пластмасову каністру. Заніс усередину і налив з неї до великих склянок мутної жовтаво-коричневої рідини. Розставив склянки біля мисок. Наостанок знайшов чотири ложки і сів за стіл з іншими чоловіками.

Середа підозріливо покрутив свою склянку:

— На вигляд як сеча.

— Ти досі її хлебчеш? — поцікавився Віскі-Джек. — Ви, білі, ненормальні. Це значно краще, — тоді повернувся до Тіні: — Рагу із дикої індички. А Джон приніс яблучної наливки.

— Слабенький яблучний сидр, — пояснив Джон Чепмен. — Ніколи не схвалював міцних напоїв. Люди скаженіють через них.

Рагу смакувало чудово, і сидр був дуже добрий. Тінь ледве змусив себе сповільнитись і почати пережовувати їжу перед тим, як ковтнути: він зголоднів більше, ніж йому здавалося. Він набрав добавки рагу і налив собі ще склянку сидру.

— Сорока принесла на хвості, що ти ведеш переговори з різними людьми і пропонуєш їм різні речі. Кажуть, ти затягуєш старих знайомих на стежку війни, — звернувся до Середи Джон Чепмен. Тінь разом із Віскі-Джеком мили посуд, переклавши залишки рагу до пластикових контейнерів. Віскі-Джек сховав контейнери у сніг за дверима і поставив зверху ящик з-під молока, щоб позначити місце.

— Я думаю, це чесний і зважений виклад того, що відбувається, — погодився Середа.

— Вони переможуть, — спокійно констатував Віскі-Джек. — Вони вже перемогли. Це як із білими і моїм народом. Вони перемагали. А коли програвали, то підписували угоди. А потім їх порушували і знову перемагали. Я не боротимусь за ще одну наперед програну справу.

— І не дивися на мене так, не поможе, — продовжив Джон Чепмен, — бо навіть якби мені й кортіло битися на твоєму боці — а мені не кортить — з мене нема жодної користі. Ці паршивці просто висмикнули мене з землі і викинули на смітник, — він на мить замовк, подумав, тоді сказав: — Пол Баньян.

Потім скрушно похитав головою і повторив:

— Пол Баньян.

Тінь ніколи не чув, щоб такі невинні слова звучали з таким відчаєм.

— Пол Баньян? — перепитав Тінь. — А що з ним не так?

— Заполонив уми, — відрізав Віскі-Джек. Він стрельнув у Середи цигарку, і тепер двоє чоловіків сиділи і курили.

— Це як із тими бовдурами, які вирішують, що колібрі переживають через зайву вагу, чи карієс, чи інші дурниці на кшталт цих, а може просто хочуть врятувати колібрі від «білої смерті», — пояснив Середа. — І заповнюють годівнички сиропом без цукру. Пташки прилітають і випивають його. А потім вони помирають, бо їхній харч недостатньо поживний, попри те, що вони наїлися. Це те, що робить із вами Пол Баньян. Ніхто не розказував історій про Пола Баньяна. Ніхто ніколи у Пола Баньяна не вірив. Образ цього життєрадісного велетня-дроворуба народився 1910 року в Нью-Йоркській рекламній агенції, щоб набити шлунок цього народу міфологічною їжею без поживних речовин.

— Мені подобається Пол Баньян, — сказав Віскі-Джек. — Кілька років тому я бачив його на атракціонах у Торговому Центрі Америки. Бачиш Пола Баньяна на вершечку, а тоді — бум! Їдеш донизу. Нормальний чувак. Хоч я не сумую, що його ніколи не існувало, — бо це значить, він не зрубав жодного дерева. Хоча краще б він їх садив. Садити дерева краще.

— Що ти верзеш? — закотив очі Джон Чепмен.

Середа випустив димове кільце. Воно зависло в повітрі, як застигають предмети у старих мультиках, а тоді поволі розклубочилося:

— Господи, Віскі-Джеку, справа не в тому, і ти це чудово розумієш!

— Я тобі не допомагатиму. Коли тобі навішають люлів, можеш приїхати сюди, і якщо я звідси не заберуся, то нагодую тебе. Найкраще їдло восени.

Середа похитав головою:

— Усі інші варіанти ще