На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Чому ти ніяк не заткнешся, Доу? — долинув низький голос Тул Дуру. — Спочатку ти нив, що хочеш на Південь, а як тільки ми рушили, почав нарікати на гори! Тепер, коли ми пройшли гори, ти день і ніч стогнеш, що хочеш жерти! З мене досить твого скавуління, нещасна собако!

Тут уже злісно загарчав Чорний Доу.

— Чого це ти жереш вдвічі більше за інших? Просто тому, що ти жирна свинюка?

— Ах ти, малий паскуднику! Я розчавлю тебе, як черв'яка!

— Я переріжу тобі горлянку уві сні, велика ти купо м'яса! Тоді нам усім буде, що їсти! Принаймні, більше не доведеться терпіти твоє йобане хропіння! Я аж тепер втямив, чому тебе назвали Грозовою Хмарою, гримуча свинюко!

— Закрийте морди обидва! — заревів Тридуба так, що й мертвий би прокинувся. — Мені це все вже в печінках сидить!

Шукач нарешті побачив усіх п'ятьох: Тул Дуру і Чорного Доу, котрі визвірились одне до одного, Тридуба, який стояв поміж них із піднятими руками, Форлі, який сидів і з печальним виразом на обличчі спостерігав за цим, та Мовчуна, який навіть не кинув оком на них, а перевіряв свої стріли.

— Гей! — прошипів Шукач, і вони всі різко обернулися.

— Це Шукач, — сказав Мовчун, не відриваючись від стріл.

Цього мужика зрозуміти було неможливо. Це ж треба цілими днями мовчати, щоб зрештою, розтуливши рота, вказати на для всіх очевидний факт.

Форлі, як завжди, поспішив відволікти хлопців від сварки. Складно сказати, чи довго би вони витерпіли один одного, якби його не було поряд.

— Що ти знайшов, Шукачу?

— Уявляєте собі, знайшов посеред лісу п'ять тупоголових виблядків! — прошипів він, виходячи з-поза дерев. — Я почув їх ще за милю! Ви не повірите, це були Імениті воїни! Воїни, які повинні знати, що таке обачність! Вони сварились між собою, як завжди! П'ять тупих виблядків...

Тридуба підняв руку.

— Гаразд, Шукачу. Ми справді повинні бути обачнішими.

Він кинув сердитий погляд на Тула і Доу. Вони теж обмінялись гнівними поглядами, але промовчали.

— То що ти знайшов?

— Палаючу ферму. Десь поблизу мала би бути бійка абощо.

— Палаючу, кажеш? — перепитав Тул.

— Ага.

Тридуба спохмурнів.

— Ну що ж, веди нас до неї.

Шукач не бачив усього цього з висоти, з-за дерев. Не міг бачити. Не дозволяла відстань, та й стіна диму. Проте він побачив це тепер, зблизька, і йому зробилося зле. Вони всі це побачили.

— Так, темні діла тут кояться, — мовив Форлі, дивлячись на дерево, — якісь темні діла.

— Еге, — пробурмотів Шукач.

Він не знав, що ще сказати. У такт повільним погойдуванням старого, чиї босі ноги звисали ледь не до землі, потріскувала гілляка. Мабуть, він намагався відбиватися, бо його тіло пронизували дві стріли. Жінка була замолодою для його дружини. Певно, донька. Шукач здогадався, що двоє молодших були її дітьми.

— Хто вішає дітей? — пробурмотів він.

— Я знаю кількох таких нелюдів, — відказав Тул.

Доу сплюнув на траву.

— Це ти про мене? — гаркнув він, і вони двоє завелися знову, наче молот і ковадло. — Я спалив кілька ферм і пару сіл, але на те були причини, то була війна. Дітей я не чіпав.

— Я чув інше, — сказав Тул.

Шукач заплющив очі і зітхнув.

— Ти думаєш, мені не насрати, що ти чув? — гримнув Доу. — Може, моє ім'я чорніше, ніж я заслуговую, сракачу!

— Я знаю, на що ти заслуговуєш, виродку!

— Годі! — рявкнув Тридуба, похмуро поглядаючи на дерево. — Майте хоч якусь повагу! Шукач правий. Гори залишились позаду, і тут назрівають неприємності. Відтепер жодних сварок. Жодних. Відтепер тільки тиша і спокій, як у зимовий ранок. Ми Імениті, і нас чекають серйозні справи.

Шукач кивнув, радий зрештою почути слушну думку.

— Поблизу бій, — мовив він, — напевно.

— Угу, — кинув Мовчун, хоча було складно визначити, з чим саме він погоджувався.

Тридуба досі не зводив очей з підвішаних тіл.

— Ти правий. Це те, на чому зараз нам потрібно зосередитись. Тільки на цьому й ні на чому іншому. Ми вистежимо тих, хто це зробив, і з'ясуємо, за що вони воюють. Якщо ми цього не зробимо, то пуття не буде.

— Той, хто це зробив, воює на боці Бетода, — мовив Доу. — Це одразу видно.

— Побачимо. Туле, Доу, зніміть цих людей і поховайте. Може, така робота остудить ваш запал.

Вони обмінялися косими поглядами, але Тридуба не звернув на це уваги.

— Шукачу, рознюхай, куди ділись ті, хто це зробив. Вийди на їхній слід, і ми завітаємо до них уночі — десь так, як завітали вони до цих людей.

— Ага, — відповів Шукач, охочий взятися за таку справу. — Завітаємо до них.

Шукач не міг нічого зрозуміти. Як для тих, хто влаштував колотнечу і мав би побоюватися, що їх вистежать, вони не надто переймалися замітанням власних слідів. Він вистежив їх заввиграшки — було їх там, мабуть, чоловік зо п'ять. Певно, вони спокійно почимчикували від підпаленої ферми, спустилися долиною біля річки і зникли у лісі. Сліди були такі чіткі, що він час від часу хвилювався, чи не заманюють його, бува, у пастку, спостерігають за ним із-за дерев, щоб потім теж повісити на гілляці. Проте, схоже, він помилявся, бо наздогнав їх саме перед сутінками.

Спершу Шукач відчув запах м'яса — смажили баранину. Потім почув їхні голоси — вони балакали, кричали, сміялись і навіть не намагалися дотримуватися тиші, тож їх було добре чути навіть через шум річки. Зрештою, він їх побачив: вони сиділи на галявині навколо великого багаття, над яким смажилась настромлена на рожен вівця, що її — тут і до ворожки не треба ходити — взяли у фермерів. Шукач зачаївся у кущах — тихо і непомітно, як годилось би зачаїтися їм. Він нарахував п'ятьох чоловіків — правильніше, чотирьох і одного пацана років чотирнадцяти. Вони всі спокійно сиділи, ніхто не стояв на варті, не виявляв жодної остороги. Шукачеві таке не вкладалося у голову.

— Вони просто сидять, — прошепотів він, повернувшись до привалу. — Просто сидять. Ні вартових, нічогісінько.

— Просто сидять? — перепитав Форлі.

— Ага. Всі п'ятеро. Сидять і регочуть. Мені це не подобається.