На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Спершу Шукач відчув запах м’яса — смажили баранину. Потім почув їхні голоси — вони балакали, кричали, сміялись і навіть не намагалися дотримуватися тиші, тож їх було добре чути навіть через шум річки. Зрештою, він їх побачив: вони сиділи на галявині навколо великого багаття, над яким смажилась настромлена на рожен вівця, що її — тут і до ворожки не треба ходити — взяли у фермерів. Шукач зачаївся у кущах — тихо і непомітно, як годилось би зачаїтися їм. Він нарахував п’ятьох чоловіків — правильніше, чотирьох і одного пацана років чотирнадцяти. Вони всі спокійно сиділи, ніхто не стояв на варті, не виявляв жодної остороги. Шукачеві таке не вкладалося у голову.
— Вони просто сидять, — прошепотів він, повернувшись до привалу. — Просто сидять. Ні вартових, нічогісінько.
— Просто сидять? — перепитав Форлі.
— Ага. Всі п’ятеро. Сидять і регочуть. Мені це не подобається.
— Мені теж, — відказав Тридуба, — але те, що ми бачили на фермі, подобається мені ще менше.
— До зброї, — прошипів Доу. — Тільки до зброї.
Хоч раз Тул із ним погодився.
— До зброї, отамане. Провчимо їх.
Навіть Форлі цього разу не ратував за те, щоб утриматись від бійки, але Тридуба все одно на хвилину задумався, і ніхто не посмів його квапити. Відтак він кивнув.
— Отже, до зброї.
Чорного Доу неможливо побачити в пітьмі, принаймні доки він сам не захоче, щоб його побачили. Почути його теж неможливо, втім, крадучись поміж дерев, Шукач знав, що Доу десь поряд. Коли воюєш разом із кимось досить довго, такі речі стають зрозумілими. Ти вивчаєш хід їхніх думок і починаєш думати так само. Доу був поряд.
Але у Шукача було своє завдання. Він уже розрізняв обрис чоловіка, котрий сидів з правого краю, а його спина чорніла на тлі багаття. Шукач поки не надто заморочувався іншими. Він не заморочувався нічим, окрім свого завдання. Коли ти вирішив щось або твій отаман вирішує за тебе, потрібно йти до кінця і не озиратись, поки не виконав завдання. Час, який ти витратиш на роздуми, буде тим часом, впродовж якого тебе можуть убити. Так його вчив Лоґен, і він це добре засвоїв. Такі правила гри.
Шукач підкрадався все ближче і ближче, відчуваючи, як його обличчя гріє тепло вогню, а долоню холодить металеве руків’я ножа. Йому, як завжди, кортіло помочитись. Від цілі його відділяв усього один крок. Хлопець сидів до нього обличчям — якби він несподівано відірвався від м’яса, то помітив би наближення Шукача, але його увага була цілковито прикута до їжі.
— Ох! — скрикнув один із чоловіків.
Це означало, що в нього поцілив Доу і що йому був кінець. Шукач стрибнув вперед і встромив ножа своїй жертві в шию. Чоловік на якусь мить скочив, тримаючись за перерізану горлянку, зробив непевний крок вперед і впав додолу. Один із решти схопився з місця, впустивши недоїдену баранячу ногу на землю, аж тут йому у груди впилася стріла. То постарався Мовчун, який залишився біля річки. На якусь мить чоловік наче здивувався, а тоді упав на коліна, корчачись від болю.
Тепер їх залишилось усього двоє, при цьому хлопець досі сидів там, де і раніше, витріщаючись на Шукача із розкритим ротом, з якого виглядав шматок м’яса. Останній уцілілий чоловік просто стояв, тримаючи у руках довгий ніж і нервово дихаючи. Схоже, він різав ним баранину.
— Кидай зброю! — прогримів Тридуба.
Шукач тепер помітив отамана, який крокував до них, і металевий обід його великого круглого щита виблискував у світлі вогню. Чоловік закусив губу, позиркуючи то на Шукача, то на Доу, які поволі підступали до нього з боків. За мить він побачив Грозову Хмару, який виднівся у тіні дерев і здавався завеликим як для людини, а його велетенський меч виблискував у нього за плечем. Це чоловіка доконало. Він кинув ніж на землю.
Доу вискочив вперед, схопив його за руки і зв’язав їх у нього за спиною, а тоді опустив чоловіка навколішки біля вогню. Шукач повторив те саме з хлопцем, який міцно зціпив зуби і не зронив ні слова. Все це було зроблено за якусь мить, тихо і спокійно, як наказував Тридуба. Шукач окропив руки кров’ю, але робота є робота, тут діватись нікуди. Інші теж почали підтягуватись. Мовчун брьохав через річку, закинувши лук за плече. Проходячи мимо того, якого він підстрелив, він копнув його, але тіло не ворухнулось.
— Мертвий, — підсумував Мовчун.
Ззаду підійшов Форлі, позираючи на полонених. Доу не зводив зі свого в’язня пильного погляду.
— Отого я знаю, — мовив він неабияк вдоволено. — Ґроу Моква, так? Ну і ну! Ти у мене вже давно в голові крутишся!
Моква злісно втупився у землю. Він має вигляд нелюда, подумав Шукач. Якраз такі, як він, і можуть вішати фермерів.
— Еге, я Моква. А ваших імен можна й не питати! Коли стане відомо, що ви вбили кількох подушників короля, вас усіх прикінчать!
— Мене звуть Чорний Доу.
Моква різко звів голову, і за мить його щелепа відвисла.
— От блядь, — прошепотів він.
Хлопчина, який стояв на колінах поряд із ним, вирячив очі.
— Як? Чорний Доу? Той самий Чорний Доу, який… от блядь!
Доу поволі кивнув, розпливаючись у злій, убивчій посмішці.
— Ґроу Моква… Скільки ти всього начудив! Я багато думав про тебе, а тепер ти нарешті перед моїми ясними очима. — Він поплескав його по щоці. — І під рукою. Оце так пощастило!
Зв’язаний по руках і ногах, Моква відсмикнув голову наскільки міг.
— Я гадав, що ти в пеклі, Чорний Доу, клятий ти виродку!
— Я теж так гадав, але потім виявилось, що то північ від гір. У нас до тебе кілька запитань, перш ніж ти отримаєш по заслузі. Що то за король? Що ви для нього збираєте?
— Їбав я твої питання!
Тридуба зарядив йому збоку по голові. Коли Моква обернувся до Тридуба, Доу гепнув його з іншого боку. Так його голова і метлялася туди-сюди, аж поки він не згодився поговорити.
— З ким ви воюєте? — запитав Тридуба.
— Ми не воюємо! — кинув Моква, спльовуючи вибиті зуби. — Ви що мертві, що
