Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
Добра річ — вміло і вчасно сказаний жарт! Він розвіває поганий настрій, підбадьорює, він хоч-не-хоч примушує посміхнутись. А звідси вже один лише крок і до сміху, до дальших жартів, до справжньої бадьорості. Іван Семенович знав це добре. І він задоволено відзначив, що у відповідь на його слова посміхнулась навіть Ліда, найбільш вражена перешкодою.
— Давайте обговоримо це питання, — говорив далі начальник експедиції. — Артеме, що з цього приводу говорить ваш план?
— На жаль, нічого, Іване Семеновичу. Мабуть, Проніс не передбачав завалу. За його вказівками тут мало починатися звуження ходу. Далі, бачите, одне й друге роздоріжжя. І все. Ми дуже близькі від нашої мети… якщо не зважати на завал, звісно.
— Спробуйте не зважати, — пробурмотів Дмитро Борисович. — Він, цей завал, може не зважати на вас, а не ви на нього!
— Спокійно, спокійно, товариші! Обговорення триває. Маємо такі дані: поза цим завалом — наш дальший шлях. Завал чималенький, — Іван Семенович, піднявши карбідку, поглянув на брили землі, мов вимірюючи їх примруженим оком. — Розкопати його важкенько. Значить, маємо перше розв’язання проблеми. Звичайно, просте й зрозуміле.
Він зробив паузу.
— Яке розв’язання?
— Повертатись назад, щоб потім прийти знов сюди з робітниками, з усім знаряддям і тоді розкопати завал. Так?
— Ні! — разом відповіли Артем і Ліда.
І Дмитро Борисович заперечливо хитнув борідкою: відкладати подорож не хотілося нікому!
— Тоді є другий вихід, — спокійно вів далі Іван Семенович. — Тоді треба шукати дальшого шляху.
— А як? — скоса глянув на нього з-за окулярів Дмитро Борисович.
— Розкопати самим!
— Розкопати завал нашими силами? Тисячі тонн ґрунту й вапнякових порід? Не маючи майже ніяких інструментів і робочої сили? Ну, це, знаєте, в найкращому випадку безпідставний оптимізм!
— Що ж, Дмитре Борисовичу, оптимізм ніколи не шкодить, — весело відповів Іван Семенович. — Але от ваша запальність не допоможе. Так, так. Тим більше, що я зовсім не пропоную розкопувати тисячі тонн породи. Прошу, погляньте сюди, перевірте мої розрахунки.
Він знов освітив карбідкою завал. Було ясно видно два велетенські сталагміти, що утворювали ніби ворота, засипані землею.
— Я говорю саме про це місце і ні про яке інше. Я вважаю, що тут не тисячі й не сотні тонн породи. Вгорі між сталактитами й сталагмітами затиснута гігантська брила породи. Вона природно загородила шлях землі, яка зсипалася згори під час завалу. Між цими двома сталагмітами утворився лише тонкий простінок з пухкої землі завтовшки, може, всього метр або два. Це все, що відділяє нас від дальшої частини подорожі. Ви, здається, не вірите, Дмитре Борисовичу? Прошу!
Іван Семенович роздільно постукав кілька разів своєю киркою об стінку з другого боку напівзасипаних сталагмітів. Звук був глухий і тупий. Артем крадькома глянув на Ліду: такий звук свідчив про велику товщу породи. Але Іван Семенович уже посувався далі, весь час стежачи за звуком легких уривчастих ударів своєї кирки. Тепер кирка вдаряла вже по самому сталагміту. Звук був інший — дзвінкий і вищого тону.
— Цілком зрозуміло, — недовірливо сказав Дмитро Борисович. — Дзвінкий звук, бо тут кристалічний вапняк. Це ще нічого не доводить…
Він не закінчив, увірвавши фразу. Бо геолог знов почав стукати киркою в іншому місці. Тепер він стукав плазом по простінку між двома сталагмітами, про які говорив раніше. Звук був новий, не схожий на попередні. Здавалося, там, за земляною стіною, була порожнява. Звук віддавався глухою луною, він, потроху завмираючи, тривав кілька секунд.
— Ну?
Кирка Івана Семеновича спинилася.
— Нібито… нібито… — Дмитро Борисович вагався. Але на його обличчі позначалася вже надія. Хтозна, чи той завал справді невеликий, проте, принаймні, була надія подолати перешкоду й посуватися далі.
— Обговорення вважаю закінченим, — промовив урочисто Іван Семенович. — До роботи, товариші!
Чотири кирки піднялися в повітрі майже одночасно. Але дві з них врізалися в землю все ж таки раніше: то були кирки Артема й Дмитра Борисовича. Археолог хотів надолужити витрачений на розмови час. Артем просто стомився від чекання і радий був щось робити. Так чи інакше, далі удари кирок змішалися, випереджаючи один одного. Земля відпадала брилами, вивернуте каміння котилося вниз по схилу, назад.
— Раз, два… раз, два… — командував сам собі Артем. Інші мовчали. Тільки кирки розмірно злітали в повітря і врізалися в стіну та глуха луна гула невпинно за нею.
Ліда на хвилинку спинилася й витерла з лоба піт. Їй здалося, що луна за стіною стала гучніша. Невже так близько? Швидше, швидше!
Артем працював на всю силу. Його кирка блискавично рисувала в повітрі плавні криві. Заглиблення в стіні проти нього мов само викидало землю й каміння. Удар за ударом, удар за ударом…
І зовсім несподівано, зовсім раптово кирка Артема проскочила кудись у порожняву. Артем не встиг нічого зрозуміти, як рукоятка кирки затяглася сірим димком. Щось зашипіло, засвистало.
— Стій! — пролунав збентежений голос Івана Семеновича.
З невеличкого отвору з-під кирки Артема била й клекотіла цівка сірого диму. Дим той, очевидно, ішов під тиском, бо вилітав з отвору, як вода з шланга, він сичав і розходився в повітрі, повільно осідаючи додолу. Сивими хвилями він стікав униз, уздовж схилу, вкриваючи ноги людей.
Уривчасто й
