Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
— Зачекайте хвилинку… тут під моїми ногами, здається, Діана… я хочу підняти її…
— Ви не зможете, Дмитре Борисовичу!
— Ні… ось уже взяв… беріть собаку, Іване Семеновичу! Ах! Мій фотоапарат! Він упав… і я не можу намацати його.
— Швидше сюди, Дмитре Борисовичу! Швидше! Скелі нагорі немов зсуваються… може статися завал…
Знов щось гупнуло… То, мабуть, перекинули сюди Діану…
А де ж Іван Семенович і Дмитро Борисович? Чи встигли вони? Що говорив Іван Семенович про завал?..
Мов відповідаючи повільним, незграбним думкам Артема, почувся глухий гуркіт. Здавалося, щось важке відривається від скель, котиться вниз, б’ється об стіни… нижче, гучніше, гучніше… і гуркіт приглушив усе. Ніби всі скелі світу зрушилися з свого місця, зіткнулися й покотилися у якусь прірву, розбиваючись одна об одну!
Так тривало з хвилину, а, може, і більше. Та хіба міг Артем думати про час, коли все тіло його судорожно здригалося від поштовхів стривоженого повітря, від могутніх звукових ударів?..
І враз все вщухло. На зміну всьому прийшла тиша. Спокійна тиша, яка дратувала більше, ніж гуркіт, дратувала тим, що вона була зовсім незрозуміла. Проте чи тиша це була?
Стомлені вуха юнака вловили ще звуки, ніби десь перегукувались важкі кам’яні удари… чи то була лише запізніла луна?.. Проте чи не однаково?.. Адже Артем майже мертвий, мертве все його тіло… воно лежить нерухоме й неспроможне поворухнути жодним м’язом… все одно, аби тільки тривала й далі ця тиша, аби тільки відпочити… Може, все це сниться?..
Гострий камінець боляче давив у плече. Артем не міг поворухнутись, щоб відсунутись від нього. Дивні привиди пропливали перед його заплющеними очима. Це дійсно нагадувало сон, але не було сном. Уві сні людина цілком піддається неіснуючим химерним образам. Артем же весь час відчував умовність своїх привидів, відчував гострий камінець, відчував біля себе нерухому руку Ліди. Ні, це був не сон!
Очі Артема заплющені. І все ж таки він, здавалося, знов бачив сиві хвилі таємничого газу. Вони гойдалися поміж сталактитами, вони заливали, залили вже всю печеру. Вони пропливали над Артемом, як у горах над головою людини пропливають низькі й холодні хмари. Мабуть, тому Артемові було важко дихати, він дихав часто й уривчасто. І ще, здавалося йому, він бачив перед собою сталагміти. Вони височіли вгорі рівними округлими колонами, як стовбури велетенських дерев. Чому дерев?.. І ось знову шипіння, це дратуюче, набридливе шипіння… невже й сюди доходить цей газ?.. Але ось шипіння змінилося, воно нагадувало тепер шелест листя на деревах. Яке листя?.. Які дерева?.. Смішно, які дивні привиди оточують Артема!..
Юнак навіть спробував усміхнутися, але з цього нічого не вийшло. Жоден м’яз не корився його волі. Це було образливо, нагадувало якусь страшну хворобу, коли людина, все чисто відчуваючи, втратила можливість керувати своїм тілом. Але, безумовно, він таки чує шелест листя, а не шипіння газу. Воно то дужчає, то вщухає. Зовсім, наче вітрець пролітав над великим лісом, похитуючи верхівки високих дерев… В такому лісі приємно було б співати пісні, блукаючи між товстими стовбурами… «Гей, у лісі, в лісі стоять два дубочки, гей, схилилися два дубочки, гей, схилилися верхи до купочки…» Чому саме цю пісню згадав Артем, він не знав і сам. Може, тому, що шелест листя, нерівний та уривчастий, нагадав йому мелодію? Проте, яке ж листя? Адже Артем лежить глибоко під землею?.. І все ж таки він чує, як шелестить листя, чує навіть якусь дивну пісню — незнайому, протяжну, далеку… слів розібрати не можна, а мелодія тягнеться й тягнеться, не зникає…
Пісня, дика й сувора, повільна й урочиста, похмура й протяжна, — долинала звідкілясь. Ах, коли б Артем міг розплющити очі!.. Пісню співали десь далеко-далеко, іноді вона ледве доносилася, іноді лунала голосніше. Мовби вітер приносив її сюди, — то кидав десь по дорозі, то підхоплював знов. Яка дивна незнана пісня! Ніколи в житті Артем не чув нічого подібного. Як боляче давить гострий камінець! Хоч би поворухнутись трохи, посунутись…
Раптом Артем відчув, що він поворухнувся. Так, так, він відсунувся трошки, камінець більше не різав плече. Виходить…
Обережно, не вірячи сам собі, Артем ще з заплющеними очима підвівся, сів. Він спирався на руки, він іще відчував біль у плечі. Як після важкої хвороби, повільно він розплющив очі — і враз заплющив їх знову. Що це? Сон? Звідки це яскраве світло?..
Тепер уже зовсім обережно, прикриваючи очі рукою, він спробував глянути ще раз. Так, світло. Дивне, неясне, якесь присмеркове світло, як буває надвечір, коли сонце сховається за важкими хмарами. Але світло! Просто перед собою він побачив товстий рудий стовбур великого дерева. Стовбур підносився високо й зникав у буйному гіллі з рожево-жовтим листям, наче тепер була осінь. Навколо ще дерева. Ліс. І шелест цього осіннього листя. І висока трава… проте, химерна якась, незвичайна трава, вона теж не зелена, а рожево-жовта… Хм, наче зразу настала осінь і все чисто пофарбувала… проте, листя й трава навіть восени не бувають такого рожевого кольору. Та що це за диво таке? А де ж сталагміти? І печера? І товариші?
Артем озирнувся. За його спиною біля кам’яної стіни лежала Ліда. Вона лежала горілиць, її бліде обличчя з заплющеними очима було немов неживе. Артем ще трохи повернув голову. От, теж біля стіни, лежить Дмитро Борисович, так само нерухомо, мов і не дихає. А недалеко від нього — Іван Семенович. Вони лежать, наче сплять. Або наче непритомні. Або… ні, далі не слід думати, це було б надто страшно.
Тільки тепер Артем помітив, що він знов увесь час прислухається до далекої пісні. Так, та протяжна, сувора й похмура пісня все ще лунала. Вона навіть ніби наближалась. Хто співає її тут?..
Ще кілька секунд Артем уважно прислухався до далекої мелодії і майже скрикнув злякано: хтось обережно торкнувся
