Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
— Хто це? Діано, люба моя Діано, як ти мене злякала.
Собака стояла біля нього. Вона радісно повискувала й намагалася лизнути Артемове обличчя.
— Де це ми з тобою, Діано? Ти не знаєш, собако?.. І я теж…
Замість відповіді собака швидко побігла до Ліди, обнюхала її, перебігла до Дмитра Борисовича, до Івана Семеновича. Потім вона повернулася до Артема й потягла його за рукав, мов запрошуючи йти.
— Правда, правда, Діано, давно вже час. Що з ними таке?
Артем почував себе тепер уже зовсім не таким слабим, як кілька хвилин тому. Майже вільно він випростався, підійшов до Ліди, помацав її руку, лоба. Ліда ледве помітно поворухнулася.
— Лідо, дорога Лідо, прокинься!.. Лідо!
Він підняв рукою важку голову дівчини. На обличчі Ліди заграла слаба усмішка. І враз усмішка стала здивованою. Ліда зсунула брови. Так само, як свого часу Артем, вона озирнулася. Рука її стиснула руку Артема:
— Чому так світло? Де це ми, Артеме?
— Я не знаю, Лідо. Якийсь ліс… листя й трава дивного кольору… Я нічого не розумію, Лідо…
— І справді… все жовте й рожеве… Та що це, сон?..
Ліда здивовано озиралась. Вона не вірила своїм очам.
— А де товариші? — запитала вона, нарешті.
Артем показав у той бік, де вони лежали.
— Треба допомогти їм. — Ліда спробувала звестись на ноги, але ще не могла.
— Не можу, — зітхнула вона. — Артеме, я не розумію…
— Де це ми? — почувся голос Дмитра Борисовича. — Що це за декорації? Хто пофарбував листя й траву в рожевий колір?
— Це не декорації, Дмитре Борисовичу, а справжній великий ліс, тільки дивного забарвлення, — відповів йому голос Івана Семеновича.
— Заждіть, заждіть! Це мені, мабуть, сниться!
— Тоді це наш загальний, колективний сон. Лідо, Артеме, як ви думаєте? І що це за оригінальна кам’яна стіна, біля якої ми лежимо?
Артем ще раз обдивився круг себе. Ліс, високі дерева з рожевим листям починалися біля височенної, нерівної кам’яної стіни. Вона нагадувала край крутої гори, і не можна було побачити, де саме, на якій височині кінчалася та стіна. Може, Артем помилявся, але йому здавалося, що стіна високо, десь над деревами заходила в сірі, непроникливі хмари.
— Я нічого не розумію, Іване Семеновичу, — нарешті, визнав він.
— Власне кажучи, я розумію не більше, ніж ви.
— А що то за спів?
— Справді, хто співає?..
— І пісня наближається!
— Це співає чимало людей…
— І пісня зовсім незнайома… такої я не чув…
— Тихше, тихше! Слухайте!
У тиші почувся якийсь дивний далекий вигук. Потім ще один, ще… Потім пролунав гуркіт наче барабана, йому відгукнулися здаля інші барабани. І знов вигуки — радісні, переможні, урочисті…
Все це долинало звідкілясь з-за лісу. Мовби ліс десь поблизу кінчався, і там, за ним, щось відбувалося. Чи свято якесь, чи збори?..
Товариші сиділи, поглядали один на одного. Робилося щось зовсім незрозуміле. Раптом вигуки стали гучніші. Наче тисячна юрба людей кричала разом, заглушаючи гуркіт барабанів.
— Демонстрація якась, чи що… — спробував пожартувати Артем. Але це вийшло недоладно, і він змовк. Тривога охопила всіх.
— Дивіться, дивіться! — вигукнула Ліда.
Прорізуючи густе жовтувато-рожеве листя, звідкілясь згори з легким свистом біля них блискавкою майнула довга стріла, її оперення дрібно хиталося в повітрі, вона беззвучно впала і ввіткнулася гострим кінцем у землю. Стріла стирчала з рожевої трави, як загрозливий вісник небезпеки.
Першим опанував себе Іван Семенович. Перемагаючи слабість, він підійшов до стріли й витягнув її з землі. Сірі очі його вивчали несподівану гостю.
— Подивіться, Дмитре Борисовичу, — сказав він. — Це не іграшка, і не приладдя для чиїхось спортивних вправ. Це справжня бойова стріла. І до того ж дивно, що її наконечник бронзовий!
— Що? Бронзовий? Що ви кажете?
Археолог враз забув про втому, про слабість. Він схопився з місця й підбіг, до Івана Семеновича.
— Невже бронзовий? Дайте сюди, дайте!
Він узяв у руки стрілу й почав уважно розглядати її. Він підносив її близько до очей, відсував потім далі, смішно нахиляючи голову, мов націляючись очима.
— Ну, що?
— Заждіть, заждіть! Я не можу. В мене забруднились окуляри.
Як дорогоцінність, Дмитро Борисович поклав стрілу на свою сумку, що лежала коло нього. Потім він зняв окуляри, протер їх хусткою, не зводячи очей з стріли. Потім знов надів окуляри й глянув крізь них на стрілу, боязко схиливши голову, недовірливо.
— Так що воно таке? — знов запитав Іван Семенович.
— Ні, це неможливо! Це щось надто… надто. Проте…
Археолог не знаходив, видно, слів. Він знов схопив стрілу:
— Товариші, це точна копія стародавньої стріли! Такі наконечники знаходили під час розкопок. Тільки вони були пошкоджені, вкриті окисом, трохи деформовані. А це — свіжа стародавня стріла!
— Як так — свіжа стародавня?
— Я не знаю! Я бачу тільки те, що бачу!
Артем здивовано глянув на Ліду, Ліда на нього: з слів Дмитра Борисовича, справді, нічого не можна було зрозуміти!
