Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Ні… Рада… за тебе, Юро. Дуже… І… вітаю. Я часто думала про це… з того вечора на Таенга. І боялася…

— Що мене не візьмуть?

— Атож… — голос її уривається.

Очі повні сліз.

Юрій обережно обіймає її:

— Ну-ну, заспокойся. Я ніколи не бачив тебе такою.

— І не побачиш більше, — шепоче вона, тремтячи. — Це… дрібниця… Посадка… важка… Злітна доріжка покрита снігом…

— Заспокойся. Все буде гаразд.

— Звичайно. Все має бути гаразд. Я твердо вірю… Яка ж я дурна… яка дурна…

— Не можу погодитися, — посміхається Юрій. — До речі, і Кранц, вочевидь, дотримується моєї думки…

— А старт коли?

— В середині червня.

— Значить, ще два місяці… Так мало…

Спалахує екран внутрішнього відеофону. Хтось кличе Юрія в центральну апаратну. Кілька разів повторює одну і ту саму фразу. Нарешті Юрій збагнув — викликають до великого відеофону з Рузвельта. Юрій садовить Леону в крісло перед головним пультом управління.

— Зачекай тут. Я зараз…

Леона сидить нерухомо, спрямувавши широко розплющені очі на матові прямокутники екранів. Вікна, націлені в неймовірну далечінь космосу, здаються непроникними.

— Ну і що тепер робити, що? — питає Леона, не відриваючи погляду від екранів.

Екрани мовчать… Припавши головою до холодного пульта, Леона беззвучно плаче.

Настав день старту. Юрій і Леона приїхали на космодром до світанку. Бетонною доріжкою, подекуди вже засипаною піском, вони дісталися до корабля.

Шість ніг-стабілізаторів, схожих на велетенські колони, піднімалися з бетонних майданчиків до величезного кільця, що оперізувало нижню, циліндричну частину корпусу ракети. На оберненому донизу боці кільця чорніли розтруби дюз. Через декілька годин з них вирвуться сліпучо сяючі струмені перетвореної на енергію речовини.

Ажурна конструкція ліфта, прихилена до корпусу зорельота, здавалася ниткою павутини, зачепленою за стовбур вікового дуба. Нитка вела на висоту ста метрів над землею до верхньої — веретеноподібної частини космічного корабля, в якій рзміщувалися кабіни астронавтів.

Схід поступово світлів. Багряною загравою розгоралася зоря, забарвлюючи хмари і гребені барханів.

— Ну ось і все, — сказав Юрій і зітхнув.

Леона похитала головою:

— Ні, ще цілих шість годин.

Вони довго стояли поряд, тримаючись за руки, і дивилися на зореліт.

— Який коло?с, — прошепотіла Леона. — Біля нього ми мов піщинки…

— Але це ми й побудували його, — заперечив Юрій. — Ми, люди, своїм розумом і своєю працею. Знаєш, він здається мені майже живим. Це найдосконаліша машина, будь-коли створена на Землі. Що в порівнянні з ним наші перші фотонні ракети!..

— Пам’ятаю, коли запускали їх, ти казав те ж саме.

— Звісно. Ніщо не стоїть на місці. Тоді вони були найкращими.

— І зникли… безслідно.

— Не зникли. Це нічого, що зондування не дало результатів. Значить, ракети ще надто далеко. Але вони повернуться зі своєї дивовижної подорожі. Ось побачиш. Можливо, не всі, але повернуться. Не забувай, там були лише автомати.

— Сонце встає, — шепнула Леона. — Біжімо поглянемо.

Тримаючись за руки, вони побігли по бетонній доріжці до піщаних горбів, що оточували космодром. Піднялися на гребінь високого бархана. На сході рожеві хмари танули на очах у перламутровому ясніючому небі. Лінія обрію ставала все чіткішою. Відтак з-за неї вистрілили золотисто-оранжеві промені і пронизали прозорі брижі хмар. І відразу налетів прохолодний вітер, зашелестів пучками сухої трави, приніс ледь уловимий гіркуватий запах пустелі. Пруг золотого диска виблискував біля самого виднокраю, й одноманітна плоска поверхня пісків розквітла барвами, стала рельєфною й чіткою. Червонуваті й жовті гребені барханів, осяяні першими променями сонця, простягнулися до далекого блідо-голубого небосхилу. Фіолетові й синюваті тіні лягли в западинах. Пустеля прокидалася. Над Каракумами сходило сонце.

— Як хороше, — вирвалося в Леони.

— Звичайно. Адже це Земля… Наша Земля!

Проводи були короткими. До дев’ятої години ранку біля приземкуватих будівель космопорту, розташованих у глибокій улоговині за десять кілометрів від ракетодрому, зібралися проводжальники — невелика група інженерів і вчених, представники Академії наук, родичі астронавтів. Кореспонденти телебачення і радіо встановили мікрофони й екрани відеофонів.

Проводи і старт ракети транслювалися всіма найбільшими радіотелевізійними станціями Землі. Сотні мільйонів людей у Азії й Африці, Америці й Австралії перервали працю, сон і відпочинок і припали до екранів відеофонів. На найбільшій середньоазіатській радіотелестанції на Памірі і на станції Місяць-головна все готово для ретрансляції звіту про велику подію колоніям землян на Венері й Марсі.

З коротким напуттям до астронавтів звернувся один із найстарших людей на Землі — поважний Бо Цинь, заступник Голови Вищої Ради Народів, відомий філософ і поет.

Він говорив про давню мрію звільненого людства — налагодити зв’язки з розумними істотами інших світів. Про ті перешкоди, які поставив простір і час на шляхах до об’єднання розуму. Говорив про відважних піонерів Великого космосу, що назавжди покинули рідну Землю у складі перших зоряних експедицій.

— Вони ще живуть десь там у безмірній далечі галактики, — говорив старий, — а ми вже поставили їм пам’ятники як померлим героям. Лише наші внуки зустрічатимуть на Землі їх онуків, якщо щастя й успіх супроводять експедиції. Сьогодні ми проводжаємо в далекий і важкий шлях ще чотирьох посланців земного людства. Ми доручили їм донести смолоскип розуму, запалений на Землі десятки тисяч років тому, до невідомих планет далеких сонць. Хай щастя й успіх супроводять вас, сини Землі. Наші думки завжди будуть з вами. Ми чекатимемо вашого повернення. Генієм і працею людей Землі створений ваш диво-корабель. Він може літати швидше від думки. Перед його швидкістю відступлять простір та час і відкриють вам доступ до заповітної мети. Ми чекатимемо! Я старий, але вірю, що зможу вітати вас у щасливу хвилину вашого повернення на Землю.

Він говорив ще про щось неголосним,