Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
— Розрахунки були точні. Проте в них не врахована можлива «невідповідність часу». Ми ще твердо не знаємо, чи існує вона і як урахувати її… Багато що з’ясується після повернення однієї з фотонних ракет… Звісно, якщо «невідповідність часу» впливає на курс, ракета може загубитися в космосі. Автомати в цьому випадку виявляться безсилими: введення поправки на час не передбачене їх програмою… Але якщо в ракеті знаходитиметься людина, вона зможе, навіть не знаючи величини «невідповідності часу», ввести необхідні виправлення в курс і рано чи пізно знайде шлях до Землі. Ось чому в четвертій фотонній повинні летіти люди…
— А ця «невідповідність часу» може бути великою?
— Не знаю… Ніхто цього не знає… Втім, якщо вона існує, то, ймовірно, залежить від швидкості ракети.
— Вона має практичне значення?
— Якби не мала, ймовірно, наші ракети вже повернулися б.
— Шкода. Усе це гіпотези… Але ти не відповів на моє питання про участь у експедиції — лише твою участь, Юро.
Він вагався:
— Ти поставила важке питання, люба… Звісно, я хотів би летіти. Але… Якби ти попросила залишитися, — можливо, я б не наполягав на польоті.
Вона допитливо глянула на нього і трохи відсунулася.
— Але другої такої нагоди не випаде. Вірніше, другий політ буде звичайним польотом по второваному шляху… Ти міг би відмовитися від єдиного шансу?.. Від участі у великому звершенні… Заради мене?
— Тебе це дивує?
Вона розсміялася:
— Ні-ні, я надто добре знаю тебе. Інакше могла б повірити… Значить, у тебе справді немає шансів. Тому так легко з двох можливих ти вибираєш мене, хитруне…
Він скрушно похитав головою:
— Ти спритно викрила мене. Але скажи, а ти хотіла б летіти?
— Ні… І знаєш чому? Тому, що мене все одно не візьмуть.
— Це слушно… У складі першого екіпажу будуть лише чоловіки. Але якби, якби ти могла летіти?..
— Не знаю, не думала про це, — вона замовкла, відвернулася. — Не знаю… На Землі так багато прекрасного і стільки треба зробити… Не кожному дано прокладати шляхи… у невідоме. А я так люблю нашу любу Землю. Всю її… Цей океан і наші сніжні гори, дні і ночі й світанки над морем. І цих цикад, ти чуєш?.. А там, — вона здригнулася, — морок, і холод, і порожнеча. Вічна порожнеча й тиша. Мені здається, я не могла б жити без синього неба над головою… Розумієш, це важко висловити. Напевно, я вже надто земна, — вона посміхнулася і збентежено опустила очі.
— Політ на фотонному кораблі не означає розлуки з Землею назавжди, — тихо сказав Юрій. — Швидкість цього корабля дасть можливість дослідникам Великого космосу знову повернутися на Землю. А учасники Першої зоряної, пригадай, адже вони принесли себе в жертву. Відлітаючи, знали, що не побачать Землі…
— Я не могла б так, Юро… Мені страшно подумати про розлуку з Землею навіть на декілька років. Я схиляюся перед працівниками позаземних станцій… І зовсім не тому, що їх життя повне небезпек, яких уже немає на Землі. Вони знайшли в собі сили розлучитися з Землею надовго. Здається, це найвищий героїзм… А я на таке, здається, не здатна.
— Колись я запитав тебе, Лю, чому ти вибрала писемність атлантів. Тоді ти відповіла жартом. Річ, звісно, не в тому, що вони були прибульцями з космосу. Проблема атлантів і твоя любов до Землі — як це сумістити?
Вона протестуюче замахала руками:
— Я не жартувала, Юро. Мене справді найбільше цікавить, чому вони вибрали саме Землю. Либонь, вони відвідали безліч світів, а вибрали Землю… Чому? Якщо вдасться прочитати перші тексти, можливо, ми зрозуміємо…
— Колись ти обов’язково прочитаєш їх.
— Не знаю. Це дуже важко. Адже це символи неземної мови. Навіть у епоху пізньої Атлантиди[143], про яку писав Платон[144], їх, імовірно, вже ніхто не розумів. Але я старатимуся, дуже старатимуся, Юро. І можливо, допомога академіка Кранца…
— А я часто думаю, чому ж усе-таки він — старий зорельотчик Землі — зацікавився твоїми атлантами?
— Мабуть, він просто хоче випробувати досконалість своїх нових електронних машин. Проблемою ранньої писемності атлантів уже декілька років майже не займаються. Кібернетика виявилася безсилою. Кранц сконструював нові, досконаліші пристрої для розрахунків міжзоряних трас. Зараз він перевіряє їх на вирішенні всіляких каверзних завдань. Мої атланти для нього — одне з таких завдань, не більше…
— А може, він хоче дізнатися, на яких кораблях прилетіли на Землю предки атлантів. Якщо вони прибульці з планет іншого сонця, у них, найпевніше, були фотонні кораблі.
— Але, Юро! Адже Кранц… не дуже вірить в успіх дослідів батька. Він вважає фотонні ракети надто дорогими і… не надто надійними.
— На жаль, не він один. І багато ще… Мені іноді здається, що й ти також.
— Я дуже мало знаю, щоб судити…
— Наразі ми всі мало знаємо. Але існує ще внутрішня переконаність. У тобі її немає. Що ж, можливо, ти матимеш рацію. Майбутнє покаже.
Вона запротестувала:
— Ні, ні, я не хочу цього… І я, звісно, не маю рації, Юро. Я — маленька слабка істота, негідна свого великого батька і такого друга, як ти. У мені немає ані твердості, ані внутрішньої переконаності. І я зневажаю себе за це. І, певно, тому вимагаю від
