Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
Леона уникала галасливих магістралей нового міста з їх рухомими тротуарами, потоками стрімких машин, повітряними поїздами, що проносилися мов тіні над головою. Вона поселилася в старовинному будинку з повільним ліфтом і стародавніми камінами, в яких вечорами горіло справжнє кам’яне вугілля. Будинок стояв на березі Сени, недалеко від кварталу, зайнятого Археологічним музеєм Атлантичного сектора.
У фондах музею Леона познайомилася з маленькою немолодою жінкою-археологом, яку звали Тея. У Теї було цілком біле волосся, блискучі, молоді очі, привітне смагляве обличчя без жодної зморщечки. Вона народилася на південному сході Азії, але все життя прожила в Парижі. Тея допомогла Леоні знайти потрібні матеріали, багато розповідала про Атлантиду. Вона на власні очі бачила руїни міст під час підводних експедицій.
— Вам, мій друже, треба обов’язково зустрітися зі старим Рутом, — казала Тея. — Він живе недалеко від Каїра і, ймовірно, ще працює в Каїрському музеї. В молодості він намагався розшифрувати письмена атлантів… У нього також були цікаві думки про порівнянність деяких знаків атлантів з ранніми єгипетськими ієрогліфами. Щоправда, ключа він не знайшов. Але його думки можуть допомогти вам.
— Я буду в Каїрі через місяць, — сказала Леона.
— Попереджу його про ваш приїзд, — обіцяла Тея.
Якось увечері, повертаючись разом з Леоною із музею, Тея тихо запитала:
— Чому ви завжди мовчите? Здається, я здогадуюся про те, що з вами трапилося. Чи треба так замикатися в собі?..
— Ви щось знаєте про мене? — здивувалася Леона.
— Небагато… Адже я також пережила подібне. Щоправда, дуже давно, дуже…
— Ви, Теє?
— Так… Чули про Іва Русина?
— Звісно. Він — учасник Другої зоряної.
— Це був мій… друг. Найближчий друг, Леоно.
— Чому ви не полетіли з ним?
— У мене була надто земна професія, дівчинко… Звичайно, Ів міг відмовитися. Але ми вирішили, що він не зробить цього… Ми обоє так вирішили… Втім, усе це було страшенно давно… Так, у молодості все здається іншим. Важко вирішити, що головне. Але ви, хіба ви не могли летіти з вашим другом?
— Ні, брали лише чоловіків. І потім, мені самій здавалося, що я не підходжу. Я надто любила Землю.
— Ви кажете — любила. А зараз?
— Не знаю. Це важко пояснити словами.
— У вас усе попереду… Ви такі молоді, Леоно. Ви ще будете дуже щасливі.
— А ви знайшли своє щастя?..
— Тепер знайшла…
— Знайшли?
— У моїй роботі і… очікуванні.
— Розумію… Ймовірно, у мене це… також буде, але потім… А наразі я ще не можу знайти себе…
— Не можна замикатися. У жодному випадку не можна замикатися!.. Вам треба зануритися в саму гущавінь життя. А ви уникаєте людей…
— Не уникаю, але й не шукаю.
— Треба шукати. Друзі всюди. З ними стане легше.
— Не знаю. Я хочу все зрозуміти сама. І сама вирішити… Дещо вже зрозуміла; знаю, що помилялася. Але тепер про це пізно говорити… Часу не наздоженеш.
— А може, його не треба наздоганяти?
— Хтозна…
— Ваш батько скоро знатиме…
Вони довго стояли над тихо струмуючою, сонною річкою. Розмовляли про минуле й майбутнє. А над ними темніли громади старих будівель і в далекому небі іскрилися вічні зірки…
Через декілька днів раннім сонячним ранком Тея провела Леону на західний ракетодром. Останнє дружнє рукостискання — і ось стрімкий стратоплан уже мчить на величезній висоті над поверхнею планети. Внизу блакитнувата імла Атлантичного океану. Вгорі яскраві зірки. Стратоплан обганяє сонце, і воно знову сідає в оранжево-блакитній зірниці на сході. Над Американським узбережжям стратоплан пірнув у чорноту ночі, тієї самої ночі, яку Леона провела в Парижі.
— Наздоганяємо вчорашній день, — сміється хтось за спиною.
«Це як повернення в минуле, — думає Леона. — В те наше минуле, перед стартом. Але ж це неможливо…»
Вчорашнього дня вони не наздогнали. Пізно вночі стратоплан приземлився на центральному ракетодромі Сан-Франциско.
Тиждень у Лос-Анджелесі — і наступний стрибок через простори Тихого океану до Джакарти. Леоні дуже кортіло знову побувати на Таенга в несправжньому царстві доброго доктора Уемі. Вона мріяла про зустріч з недавнім минулим і… страшилася її. Врешті-решт боязнь затужити ще дужче перемогла. Леона залишилася в Джакарті — столиці острівного світу, що стала в останні десятиліття найбільшим містом Південно-Східної Азії.
З Джакарти Леона спробувала зв’язатися з батьком. У відеофонній залі довелося чекати близько години. У відкриті вікна було видно біло-зелену панораму дивовижного південного міста, горбаті кряжі далеких гір, блакитну гладінь моря, облямовану золотими пляжами. Знизу, з тінистих вулиць, долинала мелодійна, спокійна музика.
«Як усе спокійно, — думала Леона. — Коли так спокійно навколо, час тече нестерпно поволі».
Нарешті екран відеофону спалахнув для Леони. Вона упізнала обличчя одного з асистентів батька. Квапливо, зривистим голосом, почала питати. Вислухавши, юнак утомлено посміхнувся.
— Професор передає привіт. Ні, підійти до відеофону він не зможе. Взагалі всі відеофони обсерваторії зараз вимкнені. Для вас центральний пост відеозв’язку в Захматабаді зробив виняток. Так, декілька сигналів ракети прийнято…
Леоне здалося, що вона недочула. Їй стало нараз дуже задушливо, вона насилу перевела подих, ще не вірячи, повторила питання.
— Так-так, декілька сигналів прийнято, — кивнув співрозмовник. — Ракета продовжує політ на субсвітлових швидкостях. Невідповідність у часі? Вона, звісно, є. Оцінити її ще важко. Професор гадає, що наразі вона невелика…
Більше Леона не могла слухати. Вона притиснула до вуст тонкі пальці і послала далекому співрозмовникові найвдячніший поцілунок, який будь-коли передавали хвилі відеозв’язку.
