Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
«А це означає… Це означає, що наші ракети можуть повернутися значно пізніше, ніж ми їх очікуємо, — думає Юрій, — наприклад, коли нікого з нас уже не буде в живих… І якщо летіти на такій ракеті…»
Юрій дивиться вниз на блискучі петлі автомагістралі. Вони порожні. Професор затримався внизу в селищі. Далебі, це добре. Якби їх спіткала невдача, Таджибаєв приїхав би просто в обсерваторію.
Повними грудьми Юрій вдихає морозяне повітря і посміхається. Кидає погляд на годинник. Скоро одинадцята… Значить, у Москві восьма. О восьмій вечора за московським часом він щодня розмовляє по відеофону з Лю.
Лю — дочка Таджибаєва. Власне, її звуть Леона, але для Юрія вона просто Лю, його найближчий друг і товариш. Вони кохають одне одного. Раніше їх називали б «чоловіком» і «дружиною». Раніше було багато непотрібних слів і дивних умовностей…
Через рік Лю закінчить Академію кібернетики. Тоді вони зможуть довго жити і працювати разом. Лю мріє розшифрувати за допомогою електронних машин таємничу писемність атлантів — найдавнішого з культурних народів Землі. А можливо, якщо досліди Таджибаєва закінчаться успішно, Юрій та Лю стануть учасниками «Першої зоряної F» — першої експедиції землян на фотонному космічному кораблі. Вони стануть піонерами Великого космосу — першими дослідниками планет далеких сонць. І, хтозна, чи не там, на одній з невідомих планет, Лю зможе розгадати велику загадку атлантів, таємничих прибульців з космосу, що багато тисячоліть тому оселилися на Землі й передали землянам частинку своїх знань…
Юрій повертається в башту Головного пульта управління. Матові екрани мовчать, стрілки не змінили свого положення. Стрічки самописних приладів нерухомі. Він збігає гвинтовими сходами на декілька поверхів униз. Відчиняє двері до своєї лабораторії. Сідає перед екраном відеофону. Зараз цей екран також мовчить, та варто натиснути кнопку… Юрій натискає кнопку, й екран оживає. Стрімко змінюють один одного десятки кольорових кадрів, чути обривки фраз, сміх, музику. Обережно крутячи рукоятки налаштування, Юрій відшукує ту єдину хвилю, яка пов’яже його з Леоною… Ось…
На екрані виникає знайома кімнатка. Тут, на двадцять шостому поверсі величезного будинку в південно-західному районі старої Москви, живе Лю. Видно спинку низького крісла, частину кремової стіни, вікно. За вікном білі корпуси Академії кібернетики. Промені призахідного сонця відбиваються у блискучих півсферах башт.
«Однак де ж Лю? В кімнаті її немає. Дивно, що вона спізнюється. Вона точна й акуратна, як кожен кібернетик».
Минає три, п’ять, десять хвилин. Юрій продовжує сидіти перед німим екраном. Яскравий прямокутник вікна в кімнаті Лю поступово темніє. У Москві заходить сонце…
Що завадило їй прийти? Юрій трохи стривожений. Може, не чекати, а викликати ще раз уночі? Він певен, що так буде розважливіше, і проте не відходить від відеофону… І раптом на екрані щось змінюється. Юрій ще не бачить Лю, але вже знає, що вона з’явилася в кімнаті.
На якусь мить зображення блякне, але Юрій не дає йому зникнути. Ось воно знову стає різким. Лю дивиться з екрану. Руде пухнасте волосся, темні брови, ледь зизуваті блискучі очі. У глибині зіниць причаїлася збентежена посмішка. Губи розтулені. Леона чимось схвильована, а може, просто поспішала…
Якийсь час вони мовчки дивляться одне на одного. Юрій мружиться — там, у Москві, промені призахідного сонця впали на екран.
Лю перша порушує мовчанку:
— Даруй, що запізнилася… Але я не винна. Це Кранц… Зате я тепер знаю, коли приїду… Рівно за два тижні. П’ятого червня увечері зустрічай мене в Захматабаді. Ти задоволений?
Він заперечно трясе головою:
— Ні, це довго! Я приїду за тобою до Москви.
— Батько дозволить?
— Він уже обіцяв.
— А потім?
— Завтра все стане ясно. Можливо, звільнюся на місяць-півтора і поїдемо подорожувати. Кудись до Полінезії…
— Ой, постарайся звільнитися, Юро. Річ у тім, що я… — Вона опустила очі. — Я не стажуватимуся у вашій обсерваторії. В усякому разі цього найближчого року. Академік Кранц запропонував мені пройти практику в кібернетичній лабораторії його інституту в Алма-Аті.
— Кранц?
— Я просто не сподівалася. І, певна річ, не могла відмовитися. Декан сказав, що це велика честь для дипломантки академії… На початку серпня я вже маю почати роботу в Алма-Аті.
— Коли ти бачила Кранца?
— Щойно. Тому й запізнилася. Дві години тому Кранц повернувся з Ташкента.
— Розумію. Більше він нічого не казав?
— Ні, а що?
— Так…
— Ти засмучений?
— Не знаю. Це дуже несподівано.
— Але ти розумієш, що відмовлятися було безглуздо.
— Звісно… Втім, не розумію, чому Кранц зацікавився твоїми атлантами.
— І я ще не розумію. Але в його алма-атинській лабораторії найдосконаліші електронні машини. Це якраз те, що мені треба. Ну, не супся, Юро. Ми будемо майже поряд. З Алма-Ати до вас півгодини льоту…
— Так-так… Якщо хребет не закритий хмарами…
Почувся легкий тріск. На сусідньому малому екрані з’явилося обличчя професора Таджибаєва.
— Даруй, Лю! Повернувся твій батько і викликає до пульта управління. Я чергую сьогодні.
— Тоді поспішай. Але ти ще не сказав: у вас нічого нового?
Він відвів очі убік:
— Далебі, нічого.
— Ти кажеш так, немов не дуже упевнений.
— Ні-ні! Поки нічого.
— А ваші екрани?
— Мовчать як і раніше. На добраніч, маленька Лю! І нехай час прискорить свій біг.
— Нехай час прискорить свій біг. На два тижні… А відтак нехай уповільнить, Юро…
* * *
Таджибаєв допитливо дивиться на свого помічника.
— Нічого нового, професоре. Екрани мовчать.
— Зв’яжися
