Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
— Як давно ти дізнався, хто твої справжні батьки? — кажу я, з усіх сил намагаючись говорити втішно.
— Мати розповіла мені, коли мені виповнилося двадцять один, — каже він. — Вона сказала, що мій батько не був монстром, яким його малюють, але не стала пояснювати, чому. Відтоді я кожного дня намагаюся розібратися, що вона мала на увазі.
— Ти ж бачив її сьогодні вранці?
— Я приніс їй чай, — тихо каже він. — Вона пила його в ліжку, поки ми розмовляли. Я робив те саме, коли був дитиною. Вона завжди питала, чи я щасливий, як я навчаюсь. Вона добре до мене ставилася. То була моя улюблена пора дня.
— А цього ранку? Вона не згадувала нічого підозрілого?
— Про вбивство Томаса? Ні, ця тема не спливала, — уїдливо каже він.
— Я мав на увазі щось нетипове, незвичайне.
— Незвичайне! — пирхає він. — Вона щонайменше рік уже незвичайна. За нею не встигнеш. То їй паморочиться, то вона в сльозах.
— Рік, — задумливо кажу я. — Відтоді, як вона відвідала Блекгіт на річницю смерті Томаса?
Саме після того візиту вона з'явилася в Майкла й репетувала про одяг.
— Так… Можливо, — каже він, смикнувши себе за вухо. — Слухай-но, а чи не стало це для неї завеликим тягарем? Почуття вини. Це пояснило б, чому вона поводиться так дивно. Може, вона набирається мужності, щоб урешті-решт зізнатися? Принаймні, це пояснило б її настрій сьогодні вранці.
— А про що ви розмовляли?
— Взагалі-то, вона була спокійна. Трохи стримана. Вона казала про те, що щось треба виправити, і як їй прикро, що мені довелося рости, соромлячись батькового імені, — його обличчя змінюється. — Це воно, так? Вона хоче зізнатися сьогодні на вечірці. Ось чому вона дала собі такого клопоту відкрити знову Блекгіт і запросити тих самих гостей.
— Можливо, — кажу я, не в змозі стримати сумнів. — Чому на її щоденнику були відбитки твоїх пальців? Що ти там шукав?
— Коли я намагався вичавити з неї більше інформації, вона попросила мене подивитися, о котрій годині вона має зустрітися зі старшим конюхом. Вона сказала, що після того зможе сказати мені більше, і я маю прийти до конюшні. Я чекав, але вона не прийшла. Я шукав її весь день, але ніхто її не бачив. Може, вона до селища поїхала?
Я ігнорую це питання.
— Розкажи мені про конюха-хлопчика, який зник, — кажу я. — Ти питав про нього старшого конюха.
— Насправді, нічого розповідати. Кілька років тому я нализався з інспектором, який розслідував убивство Томаса. Він не вірив, що мій батько — тобто, Карвер — зробив це, переважно тому, що цей інший хлопчик, Кіт Паркер, зник за тиждень до того, коли мій батько був у Лондоні з лордом Гардкаслом, і інспекторові не подобався цей збіг. Інспектор питав навколо про хлопчика, але марно. Судячи з усіх свідчень, Паркер просто взяв і пішов, нічого нікому не сказавши, а потім не повернувся. Його труп не було знайдено, а тому спростувати версію, ніби він утік, не вдалося.
— Ти знав його?
— Погано; він інколи грався з нами, але у випадку слуг навіть діти мають роботу в маєтку. Він здебільшого працював у конюшні. Ми його рідко бачили.
Відчувши мою похмурість, він запитально дивиться на мене.
— Ти справді вважаєш, що моя мати вбивця? — питає він.
— Саме щоб з'ясувати це, мені потрібна твоя допомога, — кажу я. — Твоя мати довірила пані Драдж виховувати тебе, так? Чи це значить, що вони були близькі?
— Дуже близькі; пані Драдж була єдиною особою, яка знала, хто мій справжній батько, ще до того, як про це дізнався Стенвін.
— Добре, мені буде потрібна послуга.
— Якого роду послуга?
— Взагалі-то, дві послуги, — кажу я. — Мені треба, щоб пані Драдж… О!
Я щойно наткнувся на своє минуле. Відповідь на питання, що я хотів поставити, мені вже дали. Тепер треба зробити так, щоб це повторилося.
Канінгем махає переді мною рукою:
— Решер, у тебе все гаразд? Ти став наче трохи дивний.
— Вибач, друже, я трохи замислився, — кажу я, розганяючи його сумніви. — Я кажу, мені треба, щоб пані Драдж дещо прояснила мені, а потім мені треба, щоб ти зібрав мені декого. Коли закінчиш, знайди Джонатана Дербі й розкажи йому все, про що дізнаєшся.
— Дербі? А яким це чином стосується того мерзотника?
Двері відчиняються й у кімнату зазирає Ґрейс.
— Заради бога, чому ви так довго? — питає вона. — Якщо зачекати ще трохи, нам доведеться казати, що ми слуги, готуємо Беллові ванну.
— Ще одна хвилина, — кажу я, кладучи долоню на руку Канінгема. — Ми все це виправимо, обіцяю тобі. А тепер слухай уважно, це дуже важливо.
49
Мішок дзенькає в такт нашим крокам, його вага та нерівна дорога змовилися й постійно намагаються зробити так, щоб я перечепився; Ґрейс кожного разу, коли я спотикаюся, співчутливо кривить обличчя.
Канінгем побіг геть виконувати моє прохання, Ґрейс у відповідь на його раптовий відхід спантеличено мовчала. Я відчуваю потяг пояснити їй, але Рештон знає цю жінку достатньо добре, щоб розуміти, що це необов'язково. Через десять хвилин після того, як Дональд Девіс представив своїй вдячній сім'ї чоловіка, який врятував його під час війни, усім, хто мав очі та серце, стало зрозуміло, що одного дня Джим Рештон і Ґрейс Девіс одружаться. Їх не зупиняла відмінність у походженні, і під час тієї першої своєї вечері вони будували міст з приязних шпильок і зацікавлених питань, і за тим столом, на якому лежало безліч столових приладів, призначення яких Рештон не знав, розквітало кохання. Те, що народилося того дня, далі лише зростало, вони обоє оселялися у світі, який творили самі. Ґрейс знає, що я все їй розповім, коли все скінчиться, коли ця розповідь триматиметься на достатній кількості фактів. А поки що ми йдемо у дружньому мовчанні й радіємо можливості бути разом.
Я надів на руку кастет, пояснивши це загрозою зіткнутися зі спільниками Белла та Діккі. Не дуже вдала брехня, але її достатньо, щоб Ґрейс ходила навшпиньках і підозріло озиралася на кожний лист, що падав з дерева. Ось так ми й дістаємося колодязя, де Ґрейс відводить убік гілку, щоб я міг вийти на галявину не перечепившись. Я відразу кидаю мішок у колодязь, і той з оглушливим гуркотом падає на дно.
Я махаю руками, намагаючись позбутися болю у м'язах, а Ґрейс зазирає в темряву колодязя.
— Ти загадав якесь бажання? — питає вона.
— Щоб
