Самум - Марина та Сергій Дяченко

— Я працюю.

— А що ти робиш?

— Триста квадратних метрів дерну… натуральний газон, уявляєш? При тому, що замінник дешевший.

— Про що ти?

— Про роботу. Я розподіляю відпустки, стежу, щоб агрегати експлуатувалися згідно з інструкцією… Ми залишили в барі дві пляшки віскі. І три літри чудової горілки.

— Я хочу пити.

— Я теж, — гірко сказав Саундер.

Вона дивилася в темну провалину коридору.

— Що ти там побачила?

— Нічого…

Вона вивільнилася з його обіймів і встала.

— Ти куди?

— Нікуди, — вона ступила крок до темного отвору, потім другий. — Таке враження… Тобі не здається, що… хтось дивиться?

Він устав і перепинив їй дорогу:

— Не треба туди ходити. Там темно. Одразу ж спіткнешся, впадеш у яму, переламаєш ноги…

— У мене є світло, — вона видобула з кишені маячок-ліхтарик. — Я тільки зазирну.

— Не варто.

— Я ж не пропаду навіки, якщо один раз зазирну до тунелю?

І, вирвавшись із його рук із несподіваною легкістю, вона підняла маячок на рівень очей. Ліхтарик засвітився білим. Темрява відступила, оголюючи вузький лаз і похилі сходи нагору. Справжні сходи: Їх витесали, певне, геологи.

Зате у вузькому тамбурі зробилось темніше. Саундер озирнувся: біля виходу з печери клубочіли рідкі поки що хмарки туману. Він інстинктивно затамував подих.

Кисневі балони на губернаторському транспорті також були. Він не здогадався їх прихопити, а може, не встиг.

— Саундере! Тут добрі східці!

Ірина ввійшла в тунель так само безстрашно й весело, як заходила у воду сьогодні… кілька годин тому. А здається, минуло сто років.

Саундер пішов за нею, не бажаючи, щоб вона бачила туман. Він утомився скакати з дощу та під ринву: у храмі, біля самого входу, напевно є ніші, де можна відсидітись. У храмах завжди є повітря, буває й вода. Врешті-решт, якщо обирати між смертю від удушення — і ризиком пропасти в печері…

Ірина зупинилась. Коридор закінчився; світло ліхтарика губилось у величезному порожньому просторі. Ірина здійняла руку з маячком, та не побачила ні стелі, ні стін.

— Послухай… — почав було Саундер.

— Тихо.

Вона стояла, закинувши голову, дивлячись у повну темряву. Її довга прядка лежала на правому плечі, згорнувшись, як маленька змійка.

— Мене звуть Іра, — сказала вона, невідомо до кого звертаючись.

Із темряви, з дуже дальніх далей, відповіла луна:

— Звуть. Звуть. Іра!

Ірина ступила крок уперед. Саундер схопив її за плече, як лещатами.

— Тут легко дихати, — сказала вона, не обертаючись. — Тут пахне ніби ароматним димом… Відчуваєш?

Він нічого не відчував, тільки сморід близьких уже випарів.

— Залишайся тут! Куди ти йдеш? Там темно!

— А я бачу, — вона здивовано засміялась. — Я все бачу, уявляєш? Там розписи на стінах, статуї чоловіків і жінок… Героїв, паломників, учених… І там чиста вода. Свічки горять.

— Там темрява! Нічого нема!

— Відпусти мене, — сказала вона іншим, тверезим і навіть сварливим, голосом. — Ти синці залишив. Не треба так хапати.

Він ледве розімкнув пальці, та не випустив її плече. Тоді вона різким рухом вивернулася:

— Заспокойся, Саундере! Тікати нема куди: ззовні дощ, у тамбурі вже нема чим дихати. Перечекай тут — із тобою нічого не станеться! І далі будеш жити, котитися, крутитись, ділити свій дерен, розподіляти відпустки… За інерцією.

Він розгубився.

Ірина вклала йому в руку маячок зі слабким світлом:

— Маєш.

Він нічого не відповів.

Ірина поглянула на нього й раптом засміялась:

— Бачив би ти своє обличчя… Дякую тобі, Саундере.

— За що?

Вона всміхнулася. Перевела погляд у глиб храму, в морок.

Саундер запанікував:

— Ні кроку від мене ти не ступиш. Тільки спробуй.

Ірина поглянула з сумом:

— Ти, може, сам коли-небудь зрозумієш.

І вона пішла вперед, а він кинувся, щоб її зупинити, але раптом завмер. Ірина йшла в темряву, що рідшала довкола неї, ніби жінка була смолоскипом. Ірина йшла, освітлюючи собою височезні стіни, вкриті різьбленням і фресками, і тонкі п’єдестали, босі ноги й краї довгих шат, вирізьблені з каменю, а самі статуї губилися в темряві. Диміли курильниці, горіли свічки вздовж стін; Ірина йшла в глиб анфілади зал без стелі, її довга прядка ковзнула з плеча й обвилася навколо шиї. Вона йшла безгучно, іноді витягаючи руку й торкаючися стіни чи п’єдесталу, а вони відкидали тіні — від неї.

— …Основну відповідальність, зокрема за матеріальні збитки, на думку комісії, несе губернатор станції Ірис-46 Горбунов Ігор Самсонович, у тому числі: нецільове використання транспортних засобів, поселення на території планети осіб, що не входять до штатного розкладу, несанкціонована торгівля, неконтрольовані геологорозвідувальні роботи…

Губернатор сидів з обличчям безтурботним і білим: ще кілька днів тому, коли з’ясувалась його доля, він перестав боятися й зітхнув з полегкістю. Визначеність краща, ніж страх. До того ж у губернатора напевно готові були шляхи для відступу й «запасний аеродром».

— …Комісія визнає дії Григор’єва Саундера Антоновича своєчасними й компетентними. Комісія приймає пояснення Григор’єва С. А., вважає, однак, що в їхній висновковій частині описано галюцинації, що виникли під дією отруйних випарів або неврахованих чинників. Комісія повністю знімає з Григор’єва С. А. звинувачення в злочинному недбальстві, що потягло за собою людські жертви.

Саундер повернув голову. Інспектор, точніше, колишній інспектор, сидів постарілий, із зеленавими тінями довкола очей, ні на кого не дивлячись. Останні три дні інспекторові нічого так не хотілось, як Саундерової крові; якоїсь миті Саундер був майже певен, що чоловік Ірини його доб’є.

— …Пошукові роботи в