Самум - Марина та Сергій Дяченко
Півгодини — тридцять п’ять хвилин — ніхто не мовив ні слова. Море наближалось і зайняло, нарешті, половину осяжного простору.
— Це море, — сказав Саундер, — ми його так звемо, хоча фактично воно — океан. Єдиний океан Іриса.
— Ми можемо тут приземлитись? — уривчасто спитала жінка.
— Так.
Він просканував поверхню внизу, обрав майданчик і дав команду на зниження. Хитнувшись, важкий флаєр утопив свої чотири опори в оранжевому піску.
Саундер вийшов першим. Поглянув на опори: глибоченько сідає губернаторська машина. Душова установка, масажні панелі, солярій; губернатор любить пожити. Ми на Ірисці, тут енергію не заощаджують.
Пісок блискотів під ногами, бетонно-твердий, застиглий, наче скло. Навколо пнулися до неба гостроверхі бархани: деякі просвічували, як фруктове желе, інші відбивали сонце гладенькими жовтими схилами. Це видовище звичайно приголомшувало непідготовану людину; інспекторова довго стояла на трапі, роззираючись, мружачись, то знімаючи капелюх, то знову його надіваючи.
— Це Ірис, — сказав Саундер із гордістю. — Узбережжя. Найкрасивіше в Усесвіті місце. З оцих-от схилів можна кататися на санках, на лижах. Поряд зі станцією є лижна база.
Жінка подивилась на море.
Порівняно з барханами море здавалося тьмяним. Рівна зеленувата поверхня, ледь видні брижі. Ні крапочки на горизонті, ні бакена, ні суденця.
Інспекторова спустилася східцями трапа й спинилася за два кроки від Саундера.
— Тут можна купатись?
— Тільки вісім місяців на рік. У місяці, що мають у назві букву «А». А сьогодні саме, — Саундер поглянув на зап’ястя, — тридцять шосте травня… Перепрошую, в нас по тридцять сім днів у місяці, так зручно.
— Тож купатися можна?
— Можна… теоретично. Практично — я б не ризикував. Розумієте, протягом сезону вода тепла й цілюща, а в міжсезоння прибуває кислота. Наприкінці червня, наприклад, пластикова пляшка розчиняється за кілька хвилин.
— О! — сказала інспекторова, невідривно дивлячись на воду. — А на вигляд…
— Є простенький тест. Поселенці… Тобто хлопці, що відпрацювали на станції й перебрались на Ірисове Поле, закидають у воду купюру. П’ятдесят реалів, здається. І якщо Будда на купюрі темніє — купатися вже не можна.
— На купюрі?
— В Ірисовому Полі друкують гроші. Готівку, паперову. Не сувенірну.
— Це місто?
— Так…
Саундер похопився. Існування Ірисового Поля не афішувалося: та, власне, це було порушення з-поміж тих, що за них губернатора могли погнати з крісла мітлою. Згідно з документами, на Ірисці були житлові об’єкти, призначені лише для робітників і службовців, уписаних до реєстру, і членів їхніх родин. Жителі Ірисового Поля до реєстру не входили, а чорна геологія й торгівля сувенірами не були згадані в жодному звіті.
— Це дрібнісіньке селище, — сказав він, подумавши, — філія станції. Рекреаційна зона. Люди розважаються, як можуть. Провадять розкопки, досліджують цікаві геологічні явища…
— Ви говорили про храми?
— Так. Та це не храми, ви зрозумійте, вони просто так називаються. Навіть на Землі є печери, що приголомшують красою, їх називають палацами. Чи печерні міста, утворені самою природою. А це — храми Іриса. Ходить легенда, — він знизив голос, — що на цій планеті мешкає бог. Бог Іриса, так його прозвали. Що за відсутності живих істот, здатних його шанувати, він сам собі побудував храми.
Інспекторова всміхнулася кутиками губів:
— А ви, значить, заборонили паломництво й позбавили його адептів?
— Він мільйони років без них чудово обходився.
— Ну, нащось же він побудував храми? Мабуть, чекав, що хтось таки прийде?
Розмова починала обтяжувати Саундера.
— Його нема, — сказав він сухо. — І храмів нема. Це виступи… скельних порід.
— Мене звуть Ірина, — помовчавши, сказала інспекторова. — Я, здається, не відрекомендувалася. А ви мене не спитали.
— Дуже приємно, — сказав Саундер, страшенно зніяковілий. — Річ у тім…
— Пробачте мені, Григорію.
— За що?
— Я поводилася з вами по-свинськи. Це все через утому.
— Розумію. До речі, мене звуть Саундер.
Вона нарешті відвела погляд від моря й поглянула йому в очі:
— Як?
— Саундер. Григор’єв. Губернатор відрекомендував мене, ви, певне, не звернули уваги…
Вона зашарілася, наче дівча. Знов одвернулась, насунула капелюха й затемнила серпанок.
— Усі плутають, — сказав він великодушно. — Дружина звала мене Сашею. А губернатор — Гришею.
— Я хочу скупатися, — сказала Ірина різкувато. — У вас є ця їхня… купюра? Щоб перевірити воду?
Саундер пошукав у кишенях куртки. Минули ті часи, коли він мав торгові оборудки з польовими хлопцями, та досі звичайно брав із собою «на виїзд» трохи грошей.
— От.
Купюра була великою, з долоню, і майже негнучою. Мала сім ступенів захисту, але Саундер не уявляв дурня, котрому знадобилося б підробляти польові грошики.
— А чому тут Буд да? — спитала Ірина, крутячи купюру так і сяк.
— Не знаю, — чесно зізнався Саундер. — На двадцяти реалах у них Христос, на п’ятдесяти — Будда. На ста — не пам’ятаю.
По паузі він додав:
— Декого це шокує.
— Мене — ні, — байдужно відгукнулась Ірина. — Я атеїстка. Ну, перевіряйте!
Він узяв у неї папірець і попрямував до води, справді почуваючись ідіотом. Нащо знадобилося приплітати Ірисове Поле? Сказав би коротко — ні, в морі в нас не купаються, небезпечно для життя. І вона б повірила.
Море навалювалось на пісок, прозоре й нерухоме, мовби величезна лінза. Підійшовши до самого краю, Саундер присів навпочіпки і, взявши купюру за кутик, опустив у воду до половини. Потримав, витягнув, порівняв обидві половинки Будди — суху та мокру.
