Самум - Марина та Сергій Дяченко

Він забрався в пілотське крісло. Відкрив метеозведення; на екрані нічого не змінилося з того моменту, як флаєр покинув станцію. Навіть годинник не ворушився, й секунди застигли. Ненечки, та в нас висить система!..

Саундер віддав команду на перезапуск. Витягнув комунікатор. На пульті мигала червона лампочка.

— Борт нуль-шість, викликаю центр…

— Борт нуль-шість, де тебе носить?! Збурення на Щеняті! Штормове попередження по всій південній півкулі!

— Повертаюсь на станцію, — Саундер сковтнув.

— Негайно! Щоб зараз був тут, бодай тебе!

Диспетчер був стривожений, його голос тріщав, перекриваючи атмосферні перешкоди. Саундер сховав комунікатор і перевів дух; збурення на Щеняті ставались на його пам’яті двічі, щоразу — раптово. Схоже, інспектор застане цікаве видовище; добре це чи погано для кар’єри губернатора?

Він клацнув по екрану, щоб зв’язатися з душовою:

— Ірино, я перепрошую, ми вимушені злітати негайно. Будь ласка, вдягайтеся швидше.

Система тим часом перевантажилася. Саундер відкрив екран із метеозведенням — і роззявив рота; над пустелею Іриски чорними джгутами тяглися ділянки підвищеного тиску, гіллястою сіткою розповзались аномалії, і, що найгірше, великий грозовий фронт насувався з північного сходу.

— Ірино, я прошу, швидше!

Стукнули дверцята душової. Увійшла інспекторова, чиста, суха й відсторонена, як дорожній знак:

— У чому річ, Саундере?

— Нам треба повертатися. Зіпсувалась погода.

— Погода чудова, — вона дозволила собі холодну посмішку.

— Погляньте.

Він указав за широкий ілюмінатор. З верхівок гострих кольорових язиків зривалися піщинки — десятками, сотнями. Жменями. Екскаваторними ковшами. Вітер повільно вилизував карамельні бархани, кольоровий пісок наповнював собою повітря, створюючи картину за картиною: опуклі воронки… Ліси та гори… Пелюстки… Марева фантастичних замків, галактик, квітів. У зовнішніх мікрофонах було чітко чути шелест піску.

Минула секунда, а може, секунд п’ятнадцять. Саундер дивився на гру піску, як дивляться в безодню; інспекторова мовчала, зачарована.

— Що це?

— Це вітер… Тут не буває вітру, я маю на увазі, в нормальний час. Нам треба…

Новий порив вітру пройшовся пустелею, ніби щіткою, і всі піщані пагорби, абсолютно всі, раптом здригнулись і враз змінили обриси. Повітря зробилося непрозорим. Зникло море. Гладенька поверхня, що на ній стояв флаєр, опора, тверда, як бетон, раптом заворушилась, ніби з усієї пустелі сповзалися, звиваючись, змії.

— Пристебніться!

Транспорт похитнувся, глибше загрузаючи в піску. Саундер дав команду злітати. Транспорт завібрував, трусячись, як желе, разом із баром, масажною установкою, гіпносном і солярієм. Минула секунда, потім друга, повна для Саундера тихого жаху, й нарешті транспорт злетів, наче муха, останньої миті обірвавши павутиння.

— Нічого собі, — сказав Саундер уголос.

Транспорт пробив шар мутного повітря й за кілька хвиль опинився в чистому небі. Унизу клубочіла піщано-повітряна маса: голографічна картинка мінялася щосекундно, показуючи то поверхню, подзьобану кратерами, то гладенький лід, то хвилясті верхівки лісу. Згори, наче нічого й не було, сяяли Пес і Щеня; опустились автоматичні заслінки, що затемнювали вікна.

— Це приголомшливо! — хрипкувато сказала інспекторова.

— Мало хто з людей це бачив, — озвався Саундер, теж хрипко. І додав подумки: «Бачив — і лишився серед живих».

— Тепер ми повертаємось?

— Так, — Саундер нервово засміявся. — Візьміть у барі що-небудь… І мені води, будь ласка. Наша екскурсія несподівано добігла кінця.

Інспекторова підхопила його сміх. Регочучи, відчинила дверцята бару:

— Ой, тут стільки всього… Якої вам води?

— Без газу, звичайної, етикетка «Джерело»… Ні, ну ви бачили? Бачили?!

— Живі картини, — вона поглянула вниз. — Люди, тіні, палаци якісь… Невже в мене така багата фантазія?

— Мабуть, що так, — Саундер кивнув. — Пристебніться, нас може бовтати…

Одразу ж, наче потверджуючи його слова, транспорт смикнувся й затрусився, втрапивши в зону турбулентності.

— Це небезпечно? — Ірина розхлюпала воду.

— Ні… Стривайте, зараз пройдемо цю ділянку, тоді можна буде розливати…

На мінливій пелені внизу лежали тепер дві тіні флаєра. Автопілот управлявся бездоганно. Саундер ще раз проглянув метеокарту: грозовий фронт прискорювався й, здається, змінював напрямок.

— Ви таке вже бачили?

— Таке саме — ні. Схоже бачив одного разу.

— Тепер зрозуміло, звідки беруться легенди… Бог Іриса, тепер він розгнівався, так?

— Щось таке.

Саундер витягнув комунікатор. Монітор залишався темним, індикатори не мигали; комунікатор був глухим і німим, не реагував ні на що і являв собою непотрібний шматок пластику.

Тряска припинилась.

— Ух, — Ірина струсила краплі води з колін. — Оце пригода.

— Так, — відгукнувся Саундер, не дивлячись на неї.

Комунікатор повинен був працювати; коли відрублені всі частоти, зв’язок через супутник, промінь, дзеркалка… Що там іще? Не може звичайна гроза відрізати одразу всі ниточки, так?

Значить, це не звичайна гроза.

Він викликав метеокарту в усіх можливих проекціях. Магнітна, радіологічна, інфрачервона… Потрібен час для опрацювання: п’ять секунд. Чотири. Три.

Обрив зв’язку. Динамічна картинка змінилася звичайною картою, нерухомою, сумирною. Ну, звичайно; Саундер у роздратуванні провів долонею по сенсору.

Попереду за курсом флаєра раптом виріс, сягаючи неба, піщаний стовп. Склався на якусь хвильку у величезних розмірів людську фігуру, потім верхівка його сплюснулася шапинкою гриба. Саундер перехопив керування й змінив курс.

— Це теж фантазія? — пошепки спитала Ірина, Саундер ледве розчув її. — Ви бачили?

— Уява, — сказав Саундер крізь зуби.

Даних достатньо, гріх жалітись. А часу нема. Рівно п’ять секунд, щоб зміркувати: що, власне, тепер робити?

Падала швидкість. Губернаторський транспорт уже кілька хвилин пер проти страшенної сили вітру. Звичайно, до станції тепер не дотягнути: проти того, що насувається з північного сходу, флаєр однаково що муха проти цунамі.

— Саундер? Щось не так?

— Доведеться лавірувати. Найпевніше, доведеться завертати