Самум - Марина та Сергій Дяченко

— Саундер? — тихо спитала Ірина. — Чому вони нас не прийняли?

У нього не було сил брехати.

— Вони не зовсім… легальні. Вони не хочуть, аби дружина інспектора навідалася до Ірисового Поля.

— Вони знають, що я тут?!

— Аякже. Зв’язок зі станцією перервався зовсім недавно.

— Та я ж нікому не розповім! Заплющу очі, вуха заткну, наче й нема мене… Скажіть їм, Саундере, що я мовчатиму!

— Нічого страшного, — сказав він над силу. — Ми перечекаємо дощ на Поребрику.

— Дощ?

— Кислота…

Ірина зблідла. «Вона не зволила навіть короткий путівник прочитати, — подумав Саундер. — Географічні особливості Іриски, клімат, опади. Щоправда, й самум і дощ самі по собі неймовірна рідкість, а вже поєднання їх…

— Чому ми не можемо приземлитися просто тут і тут перечекати?

— Тому що, — Саундер дивився вперед, — тому що пісок під час дощу стає сипким. На поверхні не втримається ні транспорт, ні людина, ні навіть контактна лінза. Все потоне в піску.

Флаєр почав круто набирати висоту. Краєм ока Саундер бачив, як Ірина нервово ковтає, розтираючи вуха.

— Та на Поребрику з-під піску височать скельні породи, здатні втримати вантажний човник із повним вантажем, — сказав Саундер. Голос його лунав скрипучо — через те, що якісь м’язи в горлі скоротились і не бажали розслаблятися. — Взагалі все, що є на Ірисі, стоїть на давніх скельних платформах. Станція, наприклад, чи те-таки Ірисове Поле…

Єдиний потік вітру розпався на безліч хаотичних повітряних струменів, верхових, низових, закручених смерчем і вертикальних, як ліфт. Автопілот не встигав опрацювати дані. Транспорт знов затрусився, задзеленчали пляшки в барі, по стійці приладів поповзла, не знати звідки взявшись, зім’ята гігієнічна серветка.

Затріщав комунікатор. Повернувся зв’язок — принаймні фрагментарно. Саундер мигцем побачив метеокарту — пустеля вкрита була, як бордовими лишаями, ділянками високого тиску, а з моря наступала темно-фіолетова зона — ділянка низького тиску, збираючи, як пилососом, усе, що літає без мотора.

— Циклон формується над океаном, — тим самим здушеним голосом повідомив Саундер. — У центрі його…

— Та замовкніть ви! — крикнула жінка. — Дивіться на прилади!

Комунікатор запищав, закликаючи Саундера до діалогу, та в цю хвилину флаєр піднесло, як на величезному ескалаторі, на страшну висоту, вирвало з зони зв’язку, й писк урвався.

Ірина хапала повітря ротом. Саундер стабілізував тиск у салоні; він гадки не мав, коли транспорт устиг піднятися так високо. Схоже, його підхопило потоком, наче злетілий пластиковий пакет; Саундер пам’ятав грози в приморському містечку, коли мотлох, учасно не утилізований, злітав над дахами та кронами, й місцева екологічна інспекція штрафувала всіх поспіль…

З самого початку не слід було лізти вгору. Саундер помилився, автопілот закріпив його помилку. Хотілося якнайскоріше піти від закритого шлюзу Ірисового Поля — емоційна, спонтанна реакція, буцімто цей закритий шлюз відкидав не тільки Саундера з його пасажиркою. Закритий шлюз заперечував священність людського життя, утверджував такий світовий лад, де задля добробуту групи людей деким можна пожертвувати.

— Сволота, — пробурмотів Саундер крізь зуби.

Транспорт провалився, ніби під ним розверзлася яма. Три чи чотири секунди в невагомості; Іринине коротке волосся стояло сторч, довге пасмо змайнуло під стелю кабіни. У барі щось розбилося. Транспорт пірнув у піщану каламуть, утримався, вирівнявся, й тоді лишень стало помітно, що хмара піску перестала бути непрозорою.

Вони просувалися, мовби в річковій воді. Звук мотора цілком потонув у низькому гудінні, схожому на китовий стогін. Унизу, за кількасот метрів під черевом флаєра, штормили піски.

Пустеля хвилювалась. Здіймалися червоні й жовті вали, опадали, здіймалися знову. З гребенів, як піна, зривались піщинки. Ірина дивилась у вікно, наполовину розтуливши вуста. Саундер зорів на прилади: невдовзі мав показатися Поребрик.

— Саундер?

— Тихо!

Флаєр похитнувся й просів. Висока хвиля пройшла внизу, мало не сягнувши його черева.

— Господи, захисти нас! — раптом гучно сказала Ірина.

Саундер мигцем поглянув на неї.

— Господи… Боже Іриса! Хто-небудь…

Саундер хотів заспокоїти її, сказати, що все не так погано, що транспорт надійний і енергія є, аж тут флаєр знов утрапив у турбулентність над бурхливими пісками, і на це не стало часу.

Ірина бурмотала й бурмотала свою вривчасту й плутану молитву, та в ревінні пустелі вже неможливо було розрізнити слова. Попереду показався Поребрик; до цього моменту Саундер був укритий гарячим потом від маківки до пальців у чоботях.

— Усе добре, — сказав він крізь зуби. — Уже все добре.

Пісок накочувався на підніжжя гряди, розсипався ніжним пляжним розсипом, на секунду завмирав і знову накочувався. Транспорт повернув і пішов уздовж Поребрика; автопілот сканував поверхню, намагаючись укласти чотири опори губернаторського флаєра в багатокутники пласких улоговин і виступів.

— От…

Флаєр пішов на посадку. Саундер зціпив зуби; місце було вдале, з двох боків прикрите скелями, отже, вдасться заощадити на площі захисного екрана.

Чотири опори брязнули об камінь. Минула секунда. Саундер готовий був із полегкістю видихнути, але брязкіт відновився. Флаєр перекосило, він утратив рівновагу й ковзнув убік, Ірина майже випала з крісла й повисла на паску; Саундер дав екстрений зліт. Чиркнув по піску, транспорт змайнув; скеля, де Саундер збирався перечекати негоду, не витримала тиску масажних панелей, солярію, душового блока й інших життєвих розкошів.

Він лайнувся, не турбуючись, чує його Ірина чи ні.

Щохвилини ставало темніше. Піщана каламуть розсіювалася, зате небо, вже вкрите хмарами, чорніло шар за шаром, відходило в глибоку фіолетову тінь. Транспорт ішов уздовж Поребрика, марно шукаючи місце для посадки, безпорадно нишпорячи сканером по крутих, зламаних схилах. Якби на місці губернаторської домовини був нормальний легкий флаєр — давно вгніздилися б, а може, знайшли б і прихисток під навислою скелею…

Ущухав гуркіт піщаного моря; Саундер прислухався.

Перша крапля вдарила по оббивці: важке «бах» і шипіння. Ірина не звернула уваги — дивилася