💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фантастика » Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Читаємо онлайн Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
тіла й…

Тільки згодом зауважилося, що хтось зупинився біля столу й зазирає через плече в книжку. Поглянулося. Якийсь похмурий здоровило із волоссям такої самої барви, як в Іртейма, морквяно-рудої. Під пахвою у нього був примірник брошури «Про азіатське походження російського деспотизму» Маркса.

— Добрий?

— Перепрошую?

— Чи добрий, питаю. Роман Сєрошевського.

— Мгм, знаєте, я в ньому більше шукаю надійної інформації, ніж літературних вартостей…

— Але все ж читаєте! — пирхнув він. — Ну, то добрий чи ні?

Упізналося його: пан Левера, «наш місцевий графоман», нещасна жертва таланту Сєрошевського.

— Дуже добрий, — сказалося, збираючи нотатки. — Чоловік має талант від Бога.

Він покивав головою.

— Я теж так думаю. — Чоловік простягнув подібну до лопати руку. — Теодор Левера. — Підвелося, потиснулося правицю. — То яких інформацій ви шукаєте?

Оповілося у загальних рисах про зацікавлення тим, яку роль відіграли вірування тубільців в історії польської геології Сибіру, а також про випадок Німого Повітроплавця, котрий, як загадка сама по собі — захоплива, кожного міг зацікавити. Розписалося тимчасом в отриманні позичених книжок у бібліотекаря і заплатилося йому заставу. Спиталося у нього про адресу редакції «Иркутских Новостей».

— Я покажу вам, — запропонував Левера.

Пан Щекєльніков устромив перев’язаний шпагатом пакет із книжками під пахву й глипнув неприязно на вищого від нього на півголови письменника.

— Й що тепер? — пробурмотів він, спускаючись сходами. — Занадто багато рудих довкола вас крутиться.

— А що ви маєте проти рудих?

— Ніхто їх не любить, і через цю ненависть вони виростають дуже твердими виродками.

— А я вже злякався, що ви й справді маєте підстави підозрювати пана Леверу!

— Ну, я ж не вийняв одразу ножа.

У сани Чинґіз сів поруч із візником. Коли Теодор Левера вмощувався ззаду, ліворуч, Щекєльніков кілька разів озирнувся на нього через плече.

Візник ляснув батогом, коні потягли в імлу; запряг залишав позаду тунель, пробитий у веселковобарвній суспензії. Крижлізні окуття і закрижанілі матеріали, видимі на всіх горішніх поверхах, розливали довкола вовнисті ореоли, леткі післяóбрази світла, розщепленого на барви та яскравості, — й це ще перш ніж одяглося мороскляні окуляри. Це мало такий вигляд, наче над Містом Криги знову прокидалися Чорні Сяйва, хоча жодних протьмітлень на післяполуденному небі не спостерігалося.

— Де та редакція?

— А от у цю улицу, за кілька перехресть.

— Дякую.

— Прошу дуже, я і так збирався до них на тижні вибратися, щоб витиснути заборговані ґонорари. — Левера щільніше загорнувся у білячі шкурки й глянув понад мороскляними окулярами. — Вибачте, я, звичайно, вас знаю, тобто, чув, бачив…

— У Віттеля.

— Так. Я такі речі запам’ятовую, колекціоную: обличчя, прізвища, чутки.

— Ви знали мого батька.

— Ні, не мав приємности. Він не обертався у цих колах. Знав би, якби… Він ніколи не з’являвся у каварнях, у салонах, у клубах.

— А про Александера Черського — чували? Де він може тепер перебувати?

Левера зморщив брови.

— Те, що я чув, — я чув, що ви працюєте в Круппа. Але Черському це не допомогло. Він пішов працювати до Тіссена, а через півроку — преступник.

— Міністерство Зими…

— Шановний, я, звичайно ж, не знаю, хто, чому, як, навіщо, — але спостерігаю іркутську сцену добрих кільканадцять років, і, мабуть, можу передбачити певні речі, дивлячись на саму форму процесу, хоча й не знаючи внутрішніх хитросплетінь; так само, як ви дивитеся униз на пари, які ковзають у танці по паркеті, й легко визначите за їхнім рухом, що то за танець, не бачачи зовсім кроків кожної ноги зокрема, й не чуючи мелодії.

— Уплутають мене в якусь політичну провокацію, це ви кажете.

Він вказав рухом голови на квадратні плечі Чинґіза Щекєльніковa.

— А він хто? Та ж громовідвід. Ви добре знаєте, про що я кажу. Краще візьміть до серця цю пораду: зробіть якомога хутчіше, що маєте зробити, й зникніть їм із очей, перш ніж вони побачать у вас наступного Черського. Із фатером приїхали побачитися, чи не так? Ну то вперед!

Розгнівалося. Скільки можна людину страшити! Чи й справді таку правду про Бенедикта Ґерославського тут усі бачать: жертва батькової долі?

— І це ж ви отак від доброти душевної радите, зовсім не сподіваючись принагідно на вдячність Сина Мороза, як усі інші, так? — гарикнулося кусюче. — Що він якось там магічно із лютими сторгується, а сторгувавшись, згадає ураз доброзичливого графомана й так поверне Історію, щоби нового Сенкевича з Теодора Левери учинити, га?

Випхалося останні слова у мороз і в імлу, й одразу ж злякалося, що ось тепер він уже напевно вибухне: він і вибухнув — сміхом.

— Нещасний королевич! Ніхто не бачить малого Бенедикта, усі бачать сина великого батька! — Він аж виплутався з-під шкур і торохнув по спині лапою в рукавиці, регочучи; вхопилося за опертя, щоб не полетіти вперед. Левера пирхав тьмітлистою парóю, імлобарвна білість сплила йому на хутро, чорнота хутра піднеслася попід очі. — Як хтось приязний, то одразу ж, бідолахо, підозрюєш прихований інтерес у дружбі із Сином Мороза; як хтось ворог — то ворог через постать фатера. — Він сміявся. — Може, ти вже ходив шинками переодягнений, incognito, щоб під вигаданим прізвищем із девушками знайомитися? Як там? Ще до цього не дійшов, га? Бідака!

Він поправив шарф на обличчі, схрестив довгі руки на огорнених хутром грудях.

— Зрештою — тільки одна людина стійка до фаустівської спокуси: справжній митець. Творець!

Гай-гай, подумалося, даремно підбурилося графомана. Тепер він надметься, наприндиться, вдягне шати пророка й торочитиме душеспасительные банальності.

— Але подумайте, — мовив далі пан Левера, — що такого може йому диявол запропонувати?

— Ну, власне успіх, — пробурмотілося, — талан, славу.

— Але що талан і слава мають тут спільного з успіхом? Чи про це йдеться, щоби бовдури славили автора до небес, а меценати обсипáли його золотом за твір, котрий, як він сам найкраще бачить, жодної вартости не має? Та-ак, такий успіх диявол може авторові продати, — але який творець віддасть свою душу за те, що, як він сам знатиме, є Брехнею, тонкою підробкою справжнього успіху?

— Мгме, тож нехай хвалять за твір достоту великий, — невже диявол не може продати чогось такого?

— Може. Але чим це відрізнятиметься від звичайного плаґіату? Автор візьме кредит за не ним створену красу, лише з тією

Відгуки про книгу Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: