Сутінки - Стефані Маєр

Я розпачливо втупилася в нього, і він зауважив неприховану паніку в погляді.

— Белло, все буде добре.

— Все не може бути добре, коли поруч не буде тебе, — прошепотіла я.

— За кілька днів ми знову будемо разом, — сказав він, обіймаючи мене міцніше. — Не забувай, ідея належала тобі.

— Найкраща ідея — чиєю ж їй бути?

Посмішка у відповідь вийшла невеселою й миттєво розтанула на Едвардових вустах.

— Чому це трапилося? — невпевнено запитала я. — Чому я? Він похмуро втупився у дорогу.

— Це моя помилка. Я дурень, що наразив тебе на небезпеку, — лють у голосі була спрямована на самого себе.

— Я мала на увазі інше, — наполягла я. — Подумаєш, велике діло, була я там. Тих двох я не зацікавила. Чому Джеймс вирішив мене убити? У місті повно людей, чому я?

Перш ніж відповісти, Едвард завагався, замислився.

— Сьогодні ввечері я непогано вивчив його розум, — тихо почав він. — Не впевнений, чи існував бодай один спосіб змінити щось потому, як він побачив тебе. Частково винна і ти, — у голосі забриніла жорстка іронія. — Якби не твій неймовірно спокусливий запах, можливо, він не звернув би на тебе уваги. Коли я став тебе захищати… це лише стократ погіршило ситуацію. Джеймс не звик зустрічати опір навіть у найдріб’язковішій справі. Він вважає себе природженим мисливцем. Його існування побудоване на полюванні, переслідуванні жертви; від життя йому потрібен тільки виклик. І раптом ми даруємо йому ідеальний виклик — великий клан могутніх бійців, які щосили намагаються вберегти одну вразливу істоту. Ти не повіриш, яку ейфорію він зараз відчуває. Це ж його улюблена гра, яку ми щойно зробили найзахопливішою у його житті, — Едвардів голос переповнила огида.

Він на хвильку замовк.

— Та якби я відступив, він убив би тебе на місці, — нарешті сказав він безнадійно, невдоволено.

— Я гадала… на інших мій запах не діє… як на тебе, — нерішуче мовила я.

— Не діє. Та це не означає, що ти не є спокусою для кожного з нас. Якби ти приваблювала мисливця — будь-кого — настільки, як мене, то бійка розгорілася б просто на полі.

Я затремтіла.

— Не думаю, що маю інший вибір, окрім як убити його, — пробурмотів Едвард. — Карлайл буде не в захваті.

Звук шин підказав мені, що ми перетинаємо міст, хоча в темряві я не бачила річки. Я знала, що ми наближаємося. Мусила запитати зараз.

— Як можна убити вампіра?

Едвард зиркнув на мене; вираз очей — таємниця, а в голосі раптом забриніли сталеві нотки.

— Єдиний спосіб зробити це напевно — розірвати його на шматки, а потім спалити їх.

— Двоє інших битимуться разом із Джеймсом?

— Жінка — так, щодо Лорана я не впевнений. Між ними немає міцного зв’язку — йому просто зручно бути з ними. Поведінка Джеймса на галявині його збентежила…

— Отже, Джеймс і жінка спробують тебе убити? — схвильовано запитала я.

— Белло, навіть не смій марнувати час, хвилюючись за мене. Наразі твоя єдина турбота — це збереження власного життя, будь ласка, прошу тебе, не втрачай голови.

— Джеймс переслідує нас?

— Так. Утім, він не нападе на будинок. Не сьогодні. Едвард повернув на невидиму під’їзну доріжку, Аліса не відставала від нас.

Ми під’їхали до самого будинку. Всередині яскраво горіло світло, неспроможне, одначе, розсіяти темряву навколишнього лісу. Не встиг пікап зупинитися, як Еммет відчинив двері, витягнув мене з сидіння, притиснув до широких грудей, попередньо скрутивши бубликом, і заніс усередину.

Ми кулею влетіли у велику білу кімнату, Едвард та Аліса обабіч нас. Вся родина була там, вони скочили на ноги, почувши наше наближення. Посередині стояв Лоран. Коли Еммет ставив мене поруч з Едвардом, я почула, як у глибині Лоранової горлянки загриміло неголосне гарчання.

— Джеймс іде по нашому сліду, — оголосив Едвард, злісно витріщаючись на Лорана.

Обличчя Лорана спохмурніло.

— Цього я й боявся.

Аліса протанцювала до Джаспера і прошепотіла йому щось на вухо; її губи тремтіли зі швидкістю безсловесної розмови. Вони вдвох помчали сходами нагору. Розалія прослідкувала за ними, потім швидко перемістилася до Еммета. У прегарних очах читалася напруга і — коли вони мимоволі стріляли у мій бік — лють.

— Що він робитиме? — холодно запитав Лорана Карлайл.

— Мені шкода, — відповів той. — Коли ваш хлопець став на захист дівчини, я підозрював, що це Джеймса тільки заведе.

— Ти можеш його зупинити? Лоран похитав головою.

— Ніщо не зупинить Джеймса, коли вже він вийшов на полювання.

— Ми його зупинимо, — пообіцяв Еммет. Зміст фрази не викликав жодних сумнівів.

— Ви не зможете його вбити. За триста років я не зустрічав нікого подібного. Він — ідеальна машина смерті. Тому я приєднався до його клану.

Його клан, подумала я, звісно ж. Шоу на галявині, у якому Лоран зображав ватажка, — вистава, не більше.

Лоран похитав головою. Спантеличено поглянув на мене, на Карлайла.

— Ви впевнені, що вона того варта?

Розлючене Едвардове ревіння заповнило кімнату; Лоран зіщулився і відхилився.

Карлайл похмуро подивився на нього.

— Боюся, ти маєш зробити вибір.

Лоран зрозумів. На мить нерішуче зам’явся. Його очі вивчили кожне обличчя, пройшлися по яскравій кімнаті.

— Мене заінтригував ваш спосіб життя. Але я не вплутуватимусь у цю справу. Я не вважаю ворогом жодного з вас, та не піду проти Джеймса. Гадаю, я вирушу на північ — до клану Деналі, — він завагався. — Не недооцінюйте Джеймса. У нього неймовірно гострий розум та неперевершені чуття. Він почувається серед людей так комфортно, як, здається, і ви, він не піде на вас напролом. Мені шкода через кашу, що тут заварилася. Насправді шкода, — він схилив голову, але я побачила, як він блискавично метнув на мене спантеличений погляд.

— Іди з миром, — церемонно відповів Карлайл.

Лоран іще раз повагом оглянув кімнату і поспіхом вийшов за двері.

Тиша не протрималася й секунди.

— Де він? — подивився на Едварда Карлайл.

Есме не гаяла часу; її рука доторкнулася до непомітної панелі на стіні, велетенські металеві віконниці почали зі скрипом затуляти скляну стіну. Я ковтнула слину.

— Близько трьох миль, на тому боці річки; він кружляє, щоб зустрітися з жінкою.

— Наш план?

— Ми відвернемо його увагу, а тим часом Джаспер та Аліса відвезуть Беллу на південь.

— Потім? Едвард заговорив невблаганним тоном.

— Тільки-но Белла буде в безпеці, ми влаштуємо на нього полювання.

— Гадаю, у нас немає вибору, — погодився Карлайл зі зловісним виразом обличчя.

Едвард повернувся до Розалії.

— Веди її нагору й обміняйтеся одягом, — наказав він. Вона розлючено поглянула на нього, не вірячи власним вухам.

— З якого дива? — прошипіла вона. —