Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

Відштовхнувши її нарешті, він подивився дівчині в обличчя. Щирість у її синіх очах анітрохи не притупила сумнівів.

— Ти… розкажи хоч, що сталося.

— Я ж просила довіритися мені. Попереджала про небезпеку. Ця небезпека — просто спектакль, — Тереза посміхнулася, та так мило, що Томас мало не пробачив їй усе.

— Ага… Щось не надто прикидалася, вибиваючи з мене дрист своїм списом і кидаючи мене в газову камеру, — Томас не міг приховати недовіри, що вирувала в серці. Він глянув на Ариса: новачок зніяковів, ніби підслухав чужу, дуже особисту розмову.

— Пробач, — промовив Арис.

— Чому ти не сказав, що ми з тобою знайомі? Як… — Томас не міг дібрати слів.

— Томе, це все був спектакль, — промовила Тереза. — Повір. Нам ще на початку пообіцяли, що ти не помреш. Що ця кімната служить для чогось важливого, а потім усе закінчиться. Пробач мене.

Томас обернувся до відчинених дверей.

— Мені треба подумати.

Тереза благала пробачити — за все й відразу, — й інстинкт підказував вгамувати гіркі почуття. Але це так важко!

— То що з тобою було? — поцікавилася Тереза.

Томас подивився їй у вічі.

— Ні, спершу все розповіси ти, а потім уже я. Думаю, заслужив на це.

Тереза хотіла взяти його за руку, але Томас не дозволив — удав, ніби хоче почухати шию. Помітивши біль на її обличчі, він відчув слабеньку радість помсти.

— Слухай, — мовила Тереза. — Ти маєш рацію, ми повинні порозумітися. Тепер уже можна все розповісти — хоч ми й не знаємо, навіщо все це.

Арис відкашлявся — явно хотів утрутитися.

— Ліпше побалакати на ходу. Чи на бігу. Залишилося всього кілька годин. Сьогодні вирішальний день.

Остання фраза вивела Томаса зі ступору. Глянувши на годинник, він побачив: залишилося всього п’ять з половиною годин. Якщо Арис каже правду, то вони досягли фіналу двотижневого Випробування. Томас утратив лік часу і не знав, скільки провалявся в газовій камері. І якщо не встигнути до прихистку, решта вже не матиме ніякого значення. Залишалося сподіватися, що Мінхо і глейдери дісталися фінішу.

— Гаразд, залишмо з’ясування стосунків на потім, — погодився Томас. — Зовні щось змінилося? Ну, я в темряві тоді бачив, що…

— Атож, — перебила його Тереза. — Ніякої будівлі немає. Жодного сліду. Вдень все виглядає навіть гірше: довкола сама пустка, якій кінця-краю не видно. Ні деревця, ні пагорба — який там прихисток!

Томас перевів погляд на Ариса, потім знову на Терезу.

— Тоді що нам робити? Куди йти? — спитав він — і тут подумав про Мінхо, Ньюта, глейдерів, Бренду й Хорхе. — Ви решту бачили?

— Дівчата з групи «В» внизу, — відповів Арис, — прямують на північ за графіком. Ми відстаємо від них на кілька миль. Твоїх приятелів ми помітили на захід звідси, десь за милю-дві. Точно не скажу, але ніхто начебто не пропав. Вони йдуть тим самим курсом, що й дівчата.

Хвалити Бога, друзі цілі й рухаються у правильному напрямку.

— Нам теж пора, — нагадала Тереза. — Те, що на обрії нічого не видно, справи не міняє. Можливо, «БЕЗУМ» приготував сюрприз? Треба виконувати умови. Ходімо.

Томас мало не плюнув на все і не піддався бажанню сісти і забути про мету: нехай усе тече саме по собі,— однак момент слабкості тривав недовго.

— Гаразд, ходімо. І ліпше вам розповісти все, що знаєте.

— Розповімо, — пообіцяла Тереза. — Ви, хлопці, як — готові бігти, щойно вийдемо з гаю?

Арис кивнув, а Томас закотив очі.

— Я тебе прошу! Взагалі-то я бігун.

Тереза вигнула брови.

— Ну ось і подивимося, хто впаде перший.

У відповідь Томас з узлісся рушив у зарості мертвих дерев, відмовляючись застановлятися на бурі спогадів і почуттів, які причавлювали його до землі.

Уже й ранок прийшов, а щось не надто посвітлішало. Небо заволокли хмари, сірі й густі, й Томас і час би не зміг визначити, якби не годинник.

Хмари. Минулого разу, коли таке було…

Може, цього разу буря буде на така жахлива. Може…

Вийшовши з гаю, троє як побігли, то більше вже не зупинялися. Чітка стежка вела вниз, у долину, звиваючись, немов потворний шрам на обличчі скелі. Томас прикинув, що на спуск крутим сипучим схилом піде години зо дві. Запросто можна підвернути ногу, а то й зламати — і тоді прощавай, прихистку.

Домовилися спускатися неквапом, обережно, згаяний час надолужити на рівній місцевості. Першим побіг Арис, за ним Томас, останньою Тереза. В небі над ними клубочилися чорні хмари, вітер задував, здавалося, водночас з усіх боків. З висоти Томас і справді помітив дві групи: глейдерів неподалік підніжжя гори і дівчат, які обігнали хлопців десь на дві милі.

Томас відчув полегшення, і навіть бігти стало легше.

Після третього повороту Тереза крикнула:

— Гадаю, тепер можна продовжити розповідь.

Томас мовчки кивнув. Фізично він почувався чудово: у шлунку