Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

— Дивіться, що робиться нагорі. Що як знову потрапимо в бурю? Ото буде весело!

— Тоді слід лишатися в горах, — сказав Томас. Хоча, подумав він, чи не краще закінчити свої муки, обернувшись на жменьку попелу під час пошуків прихистку, якого, може, і взагалі не існує?

— Ні, ліпше наздоженімо наших, — запропонувала Тереза. — Там і визначимося, що робити, — повернувшись до хлопців, вона вперлася руками в стегна. — Готові?

— Ага, — відповів Томас, намагаючись не дати безодні паніки й занепокоєння поглинути його. Вихід є. Його не може не бути.

Арис у відповідь стенув плечима.

— Тоді біжімо, — сказала Тереза, і не встиг Томас відповісти, як вона зірвалася з місця; Арис не відставав.

Томас глибоко вдихнув. Майбутній забіг дивним чином нагадав першу вилазку в Лабіринт із Мінхо. Томас розхвилювався. Видихнувши, він побіг за Терезою й Арисом.

Бігли хвилин двадцять; через потужний вітер викладатися доводилося вдвічі більше, ніж у Лабіринті. Томас подумки заговорив до Терези. «До мене повертається пам'ять. Уві сні, потроху». Томасу хотілося поговорити, але не в присутності Ариса. Перевірити, як Тереза відреагує на Томасові спогади. Можливо, вдасться вивідати її справжні наміри.

«Справді?» — озвалася Тереза.

Томас відчув, що вона вражена. «Так. Незрозумілі сцени. З дитинства. І… там була… ти. Я бачив, як „БЕЗУМ“ нас учить перед відправкою в Глейд».

Тереза відповіла не відразу — мабуть, побоялася поставити питання, якими мучився і сам Томас. «Від спогадів є користь? Ти багато бачив з навчання?»

«Більшу частину. Але й вона не дає повної картини».

«Що саме ти згадав?»

Томас детально переповів сни-спогади, бачені за останні кілька тижнів. Про матір, про те, як підслухав розмову хірургів, про те, як вони з Терезою шпигували за членами «БЕЗУМУ»… Про те, як вправлялися в телепатичному спілкуванні. І нарешті про те, як прощалися перед відправкою в Глейд.

«То Арис був з нами?» — запитала Тереза. Не встиг Томас відповісти, як вона провадила: «Звісно, я знаю, що ми втрьох беремо в цьому участь. Але дивно чути, що всі померли, і про заміну. Що це означає, як гадаєш?»

«Гадки не маю. Правда, якщо сісти, спокійно поміркувати і поговорити, то, напевно, ми зможемо згадати більше».

«Я теж так вважаю. Тому мені справді шкода. Розумію, тобі важко пробачити мене».

«Ти могла не послухатися або повестися інакше?»

«Ні, врятувати тебе було важливіше. Нехай навіть ми з тобою змінилися назавжди».

Томас не знав, що й відповісти.

Та й не до розмов було: вітер завивав і збивав з ніг, кругом літали піщинки і сміття, хмари в небі клубочилися, набуваючи дедалі чорнішої барви, а дистанція до решти підлітків скорочувалася.

Просто не було часу.

Отож вони побігли далі.

А вдалині дві групи зрештою перетнулися. Причому, як бачив Томас, зустріч відбулася невипадково. Досягнувши певної точки, дівчата зупинилися, і тоді Мінхо — Томас вмить упізнав його і зрадів, що друг живий і здоровий, — з глейдерами звернув на схід, у їхній бік.

І ось тепер, приблизно за півмилі звідси, групи «А» і «В» тісним колом обступили якийсь предмет.

«Що в них там?» — подумки запитала Тереза.

«Не бачу».

Вони вдвох пришвидшили ходу, й Арис долучився до них.

За кілька хвилин бігу по курній і вітряній пустелі вони наздогнали обидві групи.

Мінхо відокремився від загального гурту і вийшов їм назустріч: руки схрещені на грудях, одяг брудний, волосся сальне, обличчя й досі в опіках, зате на губах, на щастя для Томаса, ніби виграє усмішка.

— Вчасно ж ви, наздогнали нас, черепахи! — вигукнув Мінхо.

Підбігши до нього, Томас зігнувся навпіл, відсапуючись, тоді випростався.

— А я гадав, ви тут кігтями й зубами вчепитеся дівчатам у горлянки після того, що вони з нами зробили. Ну, зі мною принаймні.

Глянувши на змішаний гурт хлопців і дівчат, Мінхо знову подивився на Томаса.

— Взагалі-то у дівок страшна зброя, про луки і стріли я мовчу. І потім, одна кралечка на ім’я Гаррієт усе пояснила. Наша черга дивуватися: чому ти досі з ними? — він скоса поглянув на Терезу з Арисом. — Ніколи їм не вірив. Гнилі зрадники.

Намагаючись не виказати виру почуттів, Томас заспокоїв друга:

— Вони за нас, не сумнівайся.

Дивна річ, але він раптом і сам повірив власними словам. Його мало не знудило.

Мінхо гірко розсміявся.

— Так і думав, що