Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

ніби розлилася палаюча нафта.

Він знову відвернувся і подивився на джерело дивного світіння: в стіні печери пульсував прямокутник блідо-зеленого світла, заввишки на зріст людини, фути чотири завширшки. Виднілися плями на матовій поверхні цього зловісного вікна, за яким наче ховалися радіоактивні відходи, світні й небезпечні.

Краєм ока помітивши, що парочка нарешті припинила цілуватися і Тереза відійшла від Ариса, Томас обернувся, подумавши: наскільки видно по його очах, якого болю вона завдала.

— Томе, якщо тобі стане легше, мені й справді дуже шкода, що я завдала тобі болю. В Лабіринті я діяла так, як мала. Дружба з вами здавалася найкращим способом отримати спогади і код для втечі. У пустелі вибору теж небагато. Від нас вимагалося привести тебе в цю печеру, щоб пройти випробування. Або ти, або ми.

Коли Тереза замовкла, Томас вловив дивний блиск у її очах.

— Арис — мій найкращий друг, Томе, — спокійно, буденно промовила Тереза.

І тут Томас не витримав.

— Мені… геть… байдуже! — крикнув він, чудово усвідомлюючи, що бреше.

— До речі, якщо тобі не зовсім начхати на мене, ти маєш зрозуміти, чому я роблю все можливе, щоб урятувати Ариса. Ти б зробив для мене те ж саме, авжеж?

Неймовірно, якою далекою стала дівчина, яку колись він вважав найкращою подругою. Навіть у спогадах Томас завжди бачив їх удвох.

— У чому справа? Шукаєш, як дошкульніше мене вразити? Ліпше стули свою гнилу пельку і роби те, навіщо привела мене сюди!

Груди здіймалися від гнівного сапання, а серце скажено бухало в грудях.

— Чудово, — озвалася Тереза. — Арисе, відчиняймо двері. Томасові час іти.

Розділ 51

Томас більше не збирався розмовляти ні з Терезою, ні з Арисом. Але й здаватися без бою він не планував. Тільки вирішив вичекати слушної нагоди.

Поки Арис утримував бранця, спрямувавши на нього ніж, Тереза рушила до ясного прямокутника. Томас мимоволі зацікавився, що ж це за двері.

Терезина постать на тлі дверей здавалася світляною сильветкою, розмитою по краях, наче от-от розтане. Нарешті дівчина вийшла з освітленої зони і біля кам’яної стіни заходилася натискати кнопки на якійсь клавіатурі, якої Томас не бачив.

Закінчивши, Тереза відступила назад.

— Подивимося, чи спрацює,— сказав Арис.

— Спрацює,— відповіла Тереза.

Пролунав гучний виляск, тоді різке сичання. Правий край скла поповз уперед, розчиняючись, як двері. Щілина збільшувалася, і з неї вихопилися клапті білястого серпанку, майже відразу ж розчинившись у гарячому нічному повітрі, немов хтось відчинив дверцята давно забутого холодильника. Скляний прямокутник, як і раніше, випромінював бліде сяйво, але пітьму всередині воно не могло подолати.

Отже, це таки не вікно, а двері, подумалося Томасу. Зеленкуваті двері. Й за ними не було ніяких радіоактивних відходів. Принаймні Томас на це сподівався.

Нарешті з крижаним скреготом двері вдарились об стіну нерівного каміння і зупинилися. Серпанок теж розтанув. Томас почувався, наче провалюється у безодню хвилювання.

— Є ліхтарик? — запитав Арис у Терези.

Поклавши спис на землю, дівчина зняла зі спини наплічник і заходилася порпатися в ньому. Дістала ліхтарик і ввімкнула його.

Арис кивнув на отвір.

— Глянь, що там, поки я за цим нагляну. А ти не рипайся, зрозумів? Майже впевнений, всередині на тебе чекає смерть легша, ніж від удару ножем.

Давши собі слово зберігати мовчання у присутності цих двох, Томас не відповів, міркуючи, чи вдасться роззброїти ворога.

Підійшовши до самого порога зяючого прямокутника, Тереза спрямувала промінчик ліхтаря всередину і повела ним вгору-вниз, праворуч-ліворуч. Крізь тонку пелену серпанку вдалося розгледіти інтер’єр.

То була маленька кімнатка, всього кілька футів завглибшки, сріблясті металеві стіни з дводюймовими виступами з темними отворами на кінцях. Маленькі виступи були розкидані приблизно за п’ять дюймів один від одного, утворюючи на стіні такі собі квадратні ґратки.

Вимкнувши ліхтарик, Тереза обернулася до Ариса.

— На вигляд схоже.

Арис швидко глянув на Томаса, який так захопився спогляданням дивної кімнати, що проґавив шанс почати опиратися.

— Точно як описували.

— Отже… здається, воно? — запитала Тереза.

Кивнувши, Арис переклав ножа у другу руку.

— От і все. Томас, будь чемним хлопчиком, заходь у кімнату. Хто знає, раптом це знову тест, і щойно ти ввійдеш, як тебе відпустять. І ми знову будемо щасливі разом.

— Стули пельку, Арисе, — вперше за останній час Тереза промовила фразу, за яку не хотілося її вдарити. Дівчина обернулася до Томаса, намагаючись не дивитися в очі.— Пора, годі вже тягнути час.

Арис ножем вказав Томасові на кімнату.

— Пішов. Не змушуй тягти тебе.

Намагаючись надати обличчю байдужого виразу, Томас поглянув на хлопця, а розум тим часом гарячково прораховував мільйон варіантів. Його накрила хвиля паніки. Зараз або ніколи. Битися або вмерти.

Томас, глянувши на двері, пішов у тому напрямку. Три кроки — і він уже подолав половину відстані. Підійшла Тереза, стиснула кулаки — на той раз,