Чоловіки під охороною - Робер Мерль
Крім усього іншого, мені страшенно хочеться їсти. Я тільки й думаю — і з яким жалем! — про ту грінку, яку випросив у Гельсінгфорс і не з’їв навіть половини.
Схил стає крутішим, Чучка вже насилу біжить, і я переводжу її на ступу. Джекі теж притримує свого мерина й кидає на мене розважливий погляд.
— Ви ще не занепали духом?
— Занепав.
— Загалом, докторе, ви не герой.
— Ні.
— Ви, докторе, забуваєте про свої обов’язки. Ви мали б спішитись і спорудити з віття затишок для мене — щось на зразок хижки, аби тільки моє обличчя не втратило від негоди свого гарного білого кольору.
— Не сподівайтеся на це.
— Ну ж бо, постарайтеся, докторе! Години зо дві роботи — і ви запропонуєте мені сухий затишок. — Джекі знову сміється. — Звертаймо ліворуч, докторе.
— Ви знаєте, куди веде ця дорога?
— Не зовсім.
Тепер вона, мабуть, глузує з мене, бо ж недавно сказала, що часто їздила по лісу і знає його як свої п’ять пальців. Я мовчу, хоч мені й кортить завести розмову про те, про що не слід говорити. А Джекі не змовкає. Я, не дивлячись на неї, розмірковую над тим, що вона каже. Джекі саме трохи глузливо розводиться про антигероїв. Мене вражають не стільки її слова, скільки її веселий настрій. Вона випромінює просто тваринну радість. Я певен, у бадьорому тілі Джекі кров вирує так, що ні дощ, ні холод її не остудять, і шкіра в неї під одежею тепла й ніжна.
Ми виходимо на простору галявину, і Джекі показує батіжком на велику темну пляму поодаль, яка за дощем і туманом ледве видніється.
— Бачите? — питає вона.
— Не зовсім. Що там таке?
Джекі сміється.
— Хижка, докторе! Вам не доведеться її будувати!
— Ви знали про неї?
— Це наш опорний пункт, коли ми обходимо ліс. Гельсінгфорс дозволяє нам користуватися ним. Спершу це був її «Уолден»[33]. Ви зможете там поїсти, поспати, а головне, — додає вона, лагідно всміхаючись, — попередити звідти сина, що затримуєтесь.
Я зворушений тим, що вона не забула про Дейва, і теж стомлено усміхаюсь їй. Тоді Джекі пускає свого коня вчвал, я мчу за нею, і не минає й хвилини, як ми опиняємось біля хатини. Вона об’їздить її, я ступаю за нею й під дашком бачу стійла для коней.
— Докторе, залиште свою кобилу в одному із стійл і не розсідлуйте. Я подбаю про неї. Витру її і свого мерина. А ви тим часом розпаліть у грубці вогонь. Ключ лежить під каменем перед дверима. І подивіться, що там у холодильнику! Але не телефонуйте, зачекайте спершу мене.
І хоч усе це мені здається чимось неймовірним, я вдячний Джекі за те, що вона доручила мені роботу по господарству. Я змерз, і вже від самої думки про вогонь мені стає тепліше.
Як тільки в грубці спалахує яскраве полум’я, я зазираю до холодильника і знаходжу там масло, яйця та бекон (побачивши все це, відчуваю, як у роті в мене тече слина), а в стінній шафі чай, солоні галети й консервовані ананаси. Цього досить. Коли входить моя охоронниця, я саме накриваю на стіл, а на сковорідці смажиться яєчня з беконом; його запах розходиться по всій хатині й збуджує в мене вовчий апетит.
Джекі миє руки, і ось ми вже сидимо одне навпроти одного за столом; полум’я зігріває нам обличчя, атмосфера задушевна, і ми жадібно й мовчки їмо: двоє здружених тварин, прив’язаних до одних ясел, — тварин, які невдовзі ляжуть перепочити на одну підстилку. Мої ноги в чоботях зігрілися, приємне тепло розливається по всьому тілу, і я мало не падаю від утоми, що нагадує скоріше ту особливу насолоду, яку відчуваєш, наївшись досхочу.
— А Дейв, докторе! — лукаво каже Джекі, ставлячи чашку. — Ви про нього забули?
— Ви ж сказали, щоб я без вас не телефонував, — відповідаю я, і ці мої слова продиктовані недовірою й докорами сумління воднораз.
Джекі встає, підходить до столика, знімає трубку й набирає номер.
— Говорить лейтенант Девідсон, — каже вона. — Дайте мені містера Берроу.
Вона промовила це різким голосом, що нагадав мені про колишню Джекі.
Доводиться досить довго чекати. І поки Джекі зосереджено стоїть з трубкою біля вуха, я маю нагоду помилуватися нею. Її біляве волосся підрізане й зачесане назад: стрижка не довга й не коротка — якраз практична. Рум’яні щоки, сірі очі, широкі вилиці, чимале підборіддя. Відкрите обличчя випромінює добродушність і врівноваженість, і це особливо приваблює після розмови з отими двома нікчемами.
Ось її зв’язали з містером Берроу, і Джекі пояснює йому ситуацію. Вона розмовляє з ним не як з начальником, а як із рівним, що стоїть на один щабель нижче за неї. І справді, Берроу належить до С, а я щойно почув — досі про офіцерські звання я нічого не знав, — що Джекі лейтенант.
Коли вона просить Берроу попередити Дейва, я уриваю її:
— Хай скаже хлопцеві, щоб пішов ночувати до Пірсів. У них є зайве ліжко.
Джекі переказує мої слова Берроу таким тоном, як ото дають підлеглим розпорядження, і кладе трубку.
— А тепер, — озиваюсь я, — ви подзвоните Гельсінгфорс?
Джекі сміється.
— Дзвонити Гельсінгфорс ніхто не має права.
— Навіть Берроу?
— Навіть Берроу. — І вона, дивлячись на мене
