Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

Зупинившись, Томас упер руки в коліна — забило дух. Он воно що. Остаточні сумніви розвіялися цілком і безповоротно. Тереза грає проти нього. Якщо взагалі колись була за нього.

— Розумію, тобі зараз важко, — тихо промовила Гаррієт. — Ви були близькі.

Томас випростався й повільно та глибоко зітхнув.

— Я… просто… сподівався, що все не так. Думав, Терезу змушували йти проти нас, але вона зуміла вирватися з-під контролю і… поцілувати мене.

Гаррієт поклала руку йому на плече.

— Відтоді як Тереза приєдналася до нас, тільки й торочила, яке ти чудовисько і як погано з нею повівся. Щоправда, змовчала, як саме. Якщо чесно, ти зовсім не збігаєшся з її описами. Ти не такий, тому, напевно, ми і зберегли тобі життя.

Томас заплющив очі та спробував вгамувати калатання серця. Потім відмахнувся від сумних думок і пішов далі.

— Ліпше розкажи щось інше.

Гаррієт знову порівнялася з Томасом.

— Ми отримали наказ перехопити тебе в пустелі й забрати від групи «А», причому нести в мішку. Так ми і вчинили. Потім… ну, видатний день, коли тебе належало вбити, призначений на післязавтра. На північному схилі є печера, просто в скелі. Вона особлива, там тебе і велено стратити.

Томас мало знов не став як стій, але змусив ноги переступати.

— Особлива печера? Яка вона?

— Гадки не маю. Отой чоловік сказав: побачите — відразу здогадаєтеся… — Помовчавши, Гаррієт клацнула пальцями, так наче про щось здогадалася. — Закладаюся, саме туди і ходила Тереза.

— Навіщо? Далеко ще йти?

— По правді, гадки не маю.

Шлях продовжили в тиші.

Часу минуло більше, ніж Томас розраховував. Тільки посеред наступної ночі в голові колони пролунали крики, що означало кінець перевалу. Томас, який плівся у хвості, побіг наздоганяти: дуже хотілося побачити, що лежить на північ звідси. Так чи так, а там вирішиться його доля.

Дівчата поставали на широкому скелястому скосогорі, що віялом відходив од вузького перевалу, а потім круто спускався униз, аж до передгір’їв. Місяць у третій чверті освітлював долину, пофарбувавши її в моторошні фіолетові барви. На милі й милі вперед простягалася гола, мертва земля.

І більш нічого.

І де, цікаво, прихисток, до якого, за всіма розрахунками, залишилося кілька миль?

— Може, його просто не видно звідси? — Томас не бачив, хто це сказав, але відчував, що вся група думає так само. Вони чіплялися за надію.

— Ага, — оптимістично відповіла Гаррієт. — Може, це ще один вхід до отих підземних тунелів. Це десь тут.

— Як думаєте, скільки ще нам миль лишилося? — запитала Соня.

— Не більш як десять. А якщо врахувати, звідки ми почали і скільки сказав пройти той дядько… миль сім-вісім. Хоча мені чомусь здавалося, що, діставшись сюди, ми маємо впертися у величезний гарний будинок зі смайликом на стіні.

Томас повсякчас вдивлявся в темряву, але нічого не бачив. Лише чорнота тяглася до обрію, де, здавалося, запнули зоряну фіранку. І ніде не видно сліду Терези.

— Ну, — оголосила Соня, — ми не маємо вибору, окрім як іти далі на північ. Могли б і здогадатися, що легко не буде. До світанку, напевно, спустимося з гір і поспимо біля підніжжя.

Решта, погодившись із нею, вже попрямували до ледь помітної стежини, аж Томас запитав:

— А де Тереза?

Гаррієт подивилася на нього у блідому сяєві місяця.

— Мене це зараз хвилює найменше. Коли вже вона така доросла дівчинка, що тікає, не отримавши бажаного, то перевіситься і наздожене нас. Ходімо.

І вони почали спуск крутим кам’янистим схилом. Томас повсякчас мимоволі озирався, очима шукаючи Терезу. Попри все, йому досі хотілося побачити її. Він роздивлявся темні схили, але не помітив нічого, крім туманних тіней і відблисків місячного сяйва.

Нарешті Томас розвернувся і рушив донизу — мало не з полегшенням, що так і не знайшов Терезу.

Група у цілковитій тиші спускалася стежкою, звертаючи то праворуч, то ліворуч. Томас, який знову опинився на задах, здивувався своєму спокою. Хлопець почувався геть закам’янілим. Не думав, де його друзі та які небезпеки чигають попереду.

За годину, коли ноги вже горіли, не звиклі до постійно спуску, натрапили на гайок мертвих дерев, що стриміли поміж каміння. Вочевидь, колись їх поливав потужний водоспад, остання крапля якого давно висохла.

Томас, який замикав стрій, саме досягнув краю гайка, коли раптом хтось покликав його на ім’я, і він з несподіванки мало не перечепився. З густого плетива білих стовбурів вийшла Тереза: в правій руці спис, обличчя не видно. Швидше за все, інші дівчата нічого не почули, оскільки й далі спускалися собі, не обертаючись.

— Терезо, — прошепотів Томас. — Як… — він загнувся, не знаходячи слів.

— Томе, треба поговорити, — промовила вона тоном тієї дівчини, яку, йому здавалося, він добре знав. — Про них не турбуйся, просто йди за мною, — вона швидко кивнула на дерева в себе за спиною.

Обернувшись на дівчат з групи «В», Томас знову подивився на Терезу.