Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Очунялося на мить, але одразу ж голова знову упала на груди. Чи Собор огрівають? Тьмітлиста пара поволі спливає з уст, наче кров із жил. Танцюючі світіні висвітлюють чергові фрески на стіні навпроти. Кишки грають марш, тіло бунтує. Може, то горілка й потім нездорова кава, на майже порожній шлунок спожита, може, сморід смерти, запалий глибоко в легені, а може, алергія самої Істини на Оману, Омани на Істину, — пригадалося тваринну відразу Ґорубського до Козєльцова й Козєльцова до Ґорубського — не слід було, не слід було заходити до церкви! Нахиляється упоперек і блюється на підлогу Собору. Світіні зупиняються на іконах, святі споглядають із подивом, і дивиться приголомшений диякон, який зупинився на півдорозі. Осунувшись на коліна, обтирається рота шарфом; тремтячою рукою мимохіть натягується на очі мороскляні окуляри. Чорнота й білість, золото й срібло, тінь і світло переплітаються навзаєм, образи святих раптом западають у глибокі контрасти в колодязі перспективи, а диякон розпливається в іконічну фіґуру, його очі стають величезними, розтягуються чорні брови, тоншає ніс, обличчя видовжується і набрякає світло-жовтою барвою, риза на кожусі блищить пухзолотом. Усміхається йому винувато, а Сором, надійний друг, зігріває уже нутрощі, груди й щоки. В Літі можна було сховатися за веселковою невизначеністю і навіть забути про самé питання, але в Кризі — в Кризі добре відомо, який Бог дивиться на людину згори. Немає віруючих — є лише ті, хто знають Істину, й ті, хто її ще не пізнали. Диякон підходить, нахиляється, подає променисту руку із неприродно довгими тонкими пальцями. Відштовхується її легенько й, хитаючись попід стіною, виходиться з церкви на вулицю. Хто в Кризі відходить від істинної віри, той чинить це з явного уподобання до Брехні: заблудлих немає. Хто чинить зло, той відкрито виступає проти Бога. А хто в Кризі умирає, той умирає воістину.
Про чорну фізику, про Державу Небуття, про прекрасне мистецтво прощань і слушність авторитетів
24 жовтня рушила Зимна залізниця. Біля відбудованого моста, як повідомляли газети, виставлено посилену військову варту; очікувалися наступні підступи японців Пілсудського. Було офіційно затверджено продовження чинности воєнного податку, зате трохи заспокоїлася ситуація на ринку крижліза й тунґетиту, й генерал-губернатор трішечки попустив віжки: звільнили більшість мартинівців, залишивши в тюрмах переважно проводирів страйків і заворушень, цензура дозволила «Сибирскому Вестнику» вмістити статті про ці події, а делегація промисловців-областников навідалася до Цитаделі. Пан Поченґло не ввійшов до її складу. Відтак пан Поченґло знову їздив у справах усім Сибіром, при цій нагоді цілком безпечно розвозячи таємне листування самостійницького руху й домовляючись зі спільниками по змові. Він прислав картку з прізвищем й адресою у Владивостоці, куди мають з’явитися утікачі для безпечного переїзду через Тихий океан; була там також адреса харбінського посередника у разі виникнення клопотів по дорозі. Два комплекти фальшивих документів довезуть перед виїздом із Іркутська.
Як і належить добропорядному громадянину Імперії, училося помічати перистальтику Історії, читаючи між рядками цензурованих статей. «Як повідомляють із Єнісейська, там убили одного чоловіка, який в управлінні митниці украв значну кількість набоїв. У зв’язку із цим убивством поліція викрила широко розгалужену змову членів таємного клубу. В приміщенні цього клубу виявлено чимало масок, ритуальних знарядь, набоїв, стилетів й іншу зброю. Заарештовано багатьох осіб. Дехто із них дав дуже цінні зізнання».
Проте водночас, попри добре залізничне сполучення із Кєжмою, з Міністерства Зими не надходив жоден сиґнал про ухвалу в моїй справі. Ні люди генерал-губернатора, ні Шембуха, ні Ормути, ні навіть отой чиновник-блондин, чи будь-хто інший не з’явився із новим розпорядженням, і не випитував також про батька: мабуть, вони зовсім не цікавилися Батюшкой Морозом. А проте зналося, що це не так. Під час наступних відвідин у представництві — обіцялося подумки — зажадається конкретики. Розшукається худого чорнозуба. Розпитається більше про ті перші експедиції у Зиму, про участь батька, про Ачухова. Мабуть, зберігся список учасників, якісь рапорти, звіти; імперська бюрократія не дала б справі пропасти без цілої шафи документів і документів про документи. Напевно, вони також мають щось більше про Батька Мороза. Із тих мап і копій, котрі втулив було блондин, годі виснувати щось корисне. За Кєжмою уже Смертельна Ізотерма, — чи туди батько пішов? — утім спершу вдалося зайти далі, мусять бути якісь сороки, котрі це пам’ятають. Але як їх знайти? У цьому й полягає, урешті-решт, їхня робота, що вони не посиденьки справляють в Іркутську, а вештаються цілими місяцями Сибіром лютих. Ну, може, тепер побудуть у місті довше.
Адже надійшли морози байкальської зими; морози, а з ними киселева імла: при мінус п’ятдесяти, мінус шістдесяти градусах за Цельсієм волога в повітрі зсідалася у густу суспензію, яку можна ножем різати. Пан Щекєльніков вийшов до світанку й показав, як він тне: ніж униз, ніж убік, лезом пласко, щоб ширшу лінію потягти, — так він викреслив у стоячій імлі майже метровий квадрат. Фіґура залишилася висіти в нерухомому повітрі. Мороз міцнішав, і здавалося, що потуга Криги вже така велика, що починає сягати й у минуле: озирнулося через плече й бачилося у тій імлі тунель, пробитий рухом тіла, форму цього тіла, залишену для тривалого огляду за п’ять, десять,
