Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
І аж тепер я зрозумів, чому зі мною оселили мерця. Це влаштував мені Бунам. Він оцінив мене правильно. Він хотів переконатися, що в мене стане сили й духу перенести ідола. І я витримав випробування. Чорт! Я його витримав, хоча мені дорого це коштувало. Коли я схопив мерця, його вага навалилася на мене, і мені здалося, що то – вага моєї власної плоті, яка раптом задубіла і стала неймовірно громіздкою. Мені зробилося страшенно гидко, але я вступив у боротьбу з цією гидливістю, і я здолав її, я підняв і переніс труп. І ось переді мною – похмуре, екзальтоване, змережане судинами, вузлувате, мовчазне обличчя слідчого-екзаменатора, що оголосив мені результат іспиту. Я пройшов. З найвищими оцінками. Набравши балів на всі сто відсотків.
– Я повинен спробувати, – промовив я вголос.
– Про що ви? – спитав Дафу.
– Ваша величносте, якщо ви не розціните це як недоречне втручання чужинця, то я, думаю, зміг би зрушити з місця ту статую – богиню Мумму. Я щиро хотів би вам прислужитися, бо я наділений певними здібностями, які треба застосовувати комусь на добро і користь. Скажу вам правду: в арнюїв, де я пережив таке відчуття, в мене вийшло не зовсім гаразд. Я мав велике бажання вчинити незацікавлену й некорисливу дію – і в такий спосіб виразити свою віру у щось вище. Натомість я наробив великої шкоди. Моє сумління вимагає, щоб я розповів вам про все, як було.
– Чи не штурмуєте ви світ надто навально, пане Гендерсон?
– О так, царю, я людина непогамовна. Але річ у тому, що я просто не міг жити далі так, як я жив, і там, де я жив. Щось треба було робити. Якби я не подався до Африки, мені лишився б один вибір – валятися в ліжку, відмовитися від свого ідеалу…
– Щодо ідеалу, то й мене він вабить невтримно. А до якого прагнули ви?
– З певністю, царю, я не скажу. Це для мене справжня головоломка. Мабуть, ідеться про те, щоб служити комусь або чомусь – ця думка ніколи не давала мені спокою. Я завжди захоплювався доктором Вілфредом Гренфеллом. Я обожнював цю людину. Я хотів податися туди – і не конче на собачій запряжці, – де зміг би служити милосердю. Але це тільки деталь.
– О, я відчув ваш настрій, – промовив цар. – А якщо висловитися точніше, то інтуїція підказала мені, що ви схильні до таких поривів.
– Гаразд, згодом я залюбки поговорю з вами на цю тему, – сказав я. – А зараз я звертаюся до вас із проханням. Дозвольте мені спробувати свої сили в змаганні з Муммою. Не знаю, в чому тут причина, але в мене таке відчуття, що я зрушу її з місця й перенесу.
– Мій обов’язок – застерегти вас, пане Гендерсон, що це може призвести до несподіваних для вас наслідків.
Я мав би прислухатися до цих його слів і запитати, про що йдеться, але я довіряв цьому приємному чоловікові й не передбачав якихось справді лихих наслідків. Крім того, мене вже опанував могутній порив: вогонь у грудях, жагуче нетерпіння, бурхливий струм почуттів – ви розумієте, про що я кажу? – і зупинитись я не міг. А цар ще й усміхався і в такий спосіб наполовину пом’якшив своє застереження.
– Ви справді певні, що зможете перенести Мумму? – запитав він.
– Пустіть мене до неї, царю, більше нічого я вам не скажу. Я хочу обхопити її руками – а там побачимо.
Я був надто збуджений, щоб зрозуміти, як лукаво повівся зі мною цар. Адже він і вимоги свого сумління задовольнив (якщо воно ставило йому вимоги), і мене зловив у пастку. Жодна людина не зорієнтувалася б у такій складній ситуації краще, чи не правда? Бо мене вже закрутило у вихорі подій та речей, що не давали мені спокою останнім часом: і внутрішній голос із його бубонінням: «Я хочу, хочу!» – і Лілі, і грун-ту-молані, і чорношкіре дитинча, яке моя дочка принесла з Данбері, і кіт, якого я мало не застрелив, і сумна доля міс Ленокс, і мої зуби, і скрипка, і жаби у ставку, і таке інше, і таке інше.
Але цар поки що не дав згоди.
І тоді в ложі, де він сидів поруч із Хорко, підвівся Бунам у своїй накидці з леопардової шкури й рушив до нас. Він дрібушив негнучкими ногами, і його супроводжували дві дружини з великими, поголеними, гарними головами, які шкірили маленькі зуби у веселій усмішці. Вони були вищі за свого чоловіка і йшли за ним, явно почуваючи себе вільно й розкуто.
Слідчий, чи то Бунам, зупинився перед царем і вклонився йому. Схилилися в поклоні й жінки. Поки жрець промовляв до Дафу, вони встигли обмінятися з царевими дружинами, чи наложницями, чи ким там вони вважалися, кількома знаками. Бунам підніс угору вказівного пальця й, тримаючи його біля вуха, як стартовий пістолет, почав раз у раз нахилятися, причому нижня частина його тіла лишалася нерухома. Говорив він швидко, але виразно і, здавалося, дуже добре знав зміст своєї промови. Закінчивши її, він знову схилив у поклоні голову, а тоді скоса глянув на мене суворим, як і раніше, але дуже значущим поглядом. Вени на його чолі переплелися, наче товсте мотуззя.
Дафу обернувся до мене у своєму пишному гамаку. В руці він і досі тримав стрічки, на яких теліпався череп.
– Бунам каже, що вашої появи він чекав. І прийшли ви вчасно…
– Ет, величносте, хіба про таке можна щось сказати напевне? Якщо ви вважаєте, що прикмети свідчать на мою користь, то я заперечувати не стану. Знаєте, царю, я збудований як борець і наділений незвичайними перевагами, здебільшого фізичними; але заразом я й вельми вразливий. Близько години тому ви назвали мене заздрісним, і я, правду кажучи, трохи на вас образився. І пригадав одного вірша, який мав назву «Написане у в’язниці». Всього вірша я не пам’ятаю, але там є рядки: «Я заздрю мусі, що летить Над зеленню дерев». А закінчується він так: «Ось муха сіла на листок. Листочку, не тремти. Повір, я скоро досягну Щасливої мети». Так от, царю, ви знаєте не гірше за мене, до якої мети
