Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем

попереплутувалось. Обидва конструктори не збиралися повертати всім душам їхні колишні тіла. Йшлося про те, щоб зробити найнеобхідніше, наприклад, щоб Трурль і тілом став Трурль, а Кляпавцій – Кляпавцієм. Передусім Трурль наказав привести з в’язниці перед свої очі Балеріона, закутого в тіло свого приятеля. Тут зробили першу пересадку, і Кляпавцій знову став собою, а король у тілі екс‑начальника поліції наслухався багато неприємних для себе слів, після чого його було спроваджено до в’язниці, цього разу палацової, і офіційно визнано позбавленим королівської ласки через нездатність складати ребуси. Назавтра Трурлеве тіло було таке здорове, що можна було вже й вдатися до перевтілення. Лишалося тільки одне: якось незручно було покинути державу, не розв’язавши до ладу питання про наступництво трону. Бо про те, щоб видобути Балеріона з поліційної оболонки й знову посадовити на королівський престол, приятелям навіть і на думку не спадало. Тоді вони вчинили так. Розповіли про все благородному морякові, що сидів у Трурлевому тілі, і він присягнув їм, що мовчатиме, а коли побачили, як багато розуму в цій простій морській душі, визнали його гідним королювати. І після перевтілення Трурль став самим собою, а моряк – королем. Перед тим Кляпавцій наказав принести до палацу великого годинника з зозулею, якого він, вештаючись вулицями, нагледів неподалік в антикварній крамниці, і розум короля Балеріона перенесли в тіло зозулі, а її розум – в особу поліцая. В такий спосіб було встановлено справедливість. Король до кінця життя повинен був покутувати свої безглузді витівки та замах на здоров’я конструкторів, висячи на стіні тронної зали й сумлінно працюючи й викукуючи години дня і ночі, до чого змушували його у відповідну мить колючі трубки механізму. Комендант повернувся до своїх колишніх обов’язків і чудово їх виконував, бо, для цього цілком досить було зозулячого розуму. Скінчивши все це, друзі якомога швидше попрощалися з коронованим моряком, взяли свої, залишені у заїзді, речі, і, обтрусивши зі своїх черевиків порох не дуже гостинного королівства, повернулися додому. Слід іще додати, що Трурль, перш ніж позбутися королівського тіла, спустивсь до великої палацової скарбниці й забрав звідти діаманти Цимберської династії, бо ж ця нагорода справедливо належала йому як винахідникові найпотаємнішої схованки.

ПОДОРОЖ П’ЯТА «А»,

АБО ТРУРЛЕВА КОНСУЛЬТАЦІЯ

[22]

Історія про гордий народ сталеоких, на яких напало щось небачене (страшне з усіх боків чудовисько), а Трурль допомагає прогнати це чудовисько за допомогою бюрократії...

Недалеко, під білим сонцем, за зеленою зіркою жили собі сталевооки, жили щасливо, бадьоро і сміливо, бо нічого не боялись: ні чвар родинних, ні засад традиційних, ні думок чорних, ні ночей білих, ні матерії й антиматерії, бо мали машину над машинами, заквітчану, накручену, зубчасту і з усіх оглядів досконалу; жили собі і в ній, і на ній, і під нею, і над нею, адже крім неї не мали нічого – спершу атомів призбирали, потім машину збудували, а як котрийсь атом не пасував, переробили його – та й було гаразд. Кожен сталевоок мав своє гніздечко і контактик, і кожен робив своє, себто – що хотів. Ні вони машиною не керували, ні машина ними, а так собі взаємно допомагали. Одні були машинниками, інші машиністами, ще інші машиналями, і кожен мав особисту машиністку‑стенографістку. Роботи мали гору, то їм треба було ночі, то – дня, то – затемнення сонця, але зрідка, щоб не набридло. Прилетіла якось до білого сонця за зеленою зіркою комета Бабета, роду жіночого, вельми жорстокого, атомна уся там і сям, тут голова, там хвіст у чотири ряди, страх дивитись, яка синя, а сірководень – тому причина. І справді, щойно прилетіла – сіркою насмерділа; прилетіла та й давай:

– Спершу, – каже, – спалю вас полум’ям, а там побачимо.

Глянули на неї сталевооки – півнеба заступила, вогнем чоботи підбила, нейтрони, мезони, жара стала страшенна, атоми як доми, що інший – то більший, гравітація, нейтрино… – Ото буде гостина.

Кажуть їй:

– Це помилка, ми – сталевооки, не боїмось нічого, ні чвар родинних, ні засад традиційних, ні думок чорних, ні ночей білих, бо маємо машину над машинами, заквітчану, накручену, зубчасту і з усіх оглядів досконалу; отож ішла б ти собі, комето, бо буде тобі лихо.

А вона вже все небо заступила, палить, смалить, гарчить, сичить, аж їхній місяць скрутився і з обох рогів обсмалився; і хоч був уже порепаний, старий і малий, та й такого жаль Тож вони більше нічого не казали, а взяли одне сильне поле, по вузлику в кожному ріжку зав’язали й увімкнули контакти: нехай за нас мовлять факти. Бабахнуло, торохнуло, задвигтіло, небо зразу проясніло, від комети тільки купка жужелю лишилася – і знову спокій.

За якийсь час знову щось з’явилося, летить, а що – невідомо, але страшне таке, що не знати, як і дивитися – бо з якого боку не глянь, то все страшніше. От воно прилетіло, розійшлося, зійшлося, на самому вершечку сіло, важке, як не знати що, сидить собі й ані руш. А що вже заважає – далі нікуди.

Отож ті, хто був ближче, кажуть: – Гей, це помилка, ми сталевооки, не боїмося нічого: живемо не на планеті, а в машині, а то не проста машина, а машина над машинами, заквітчана, накручена, зубчаста й з усіх оглядів досконала, тож ішла б ти собі, паскудо, бо буде тобі лихо.

А ВОНО анічичирк.

Отож, аби не вживати надто великих заходів проти казна‑чого, послали вони невеличку, таку собі зовсім маленьку машину‑страшину: піде, налякає ОТЕ, та й буде спокій.

Машина‑страшина йде‑йде, а всередині тільки програми гуркочуть; що не програма, то страшніша. Підійшла – та як заскаче, як заскрегоче. Аж сама трохи злякалась, дивиться – а ТЕ хоч би тобі що. Спробувала ще раз, з іншої фази, але нічого не вийшло – без упевненості лякала.

Бачать сталевооки, що іншого чогось треба. Кажуть: візьмемо більшого калібру, із трибами на мастилі, диференційну, дистанційну, із двостороннім зчепленням, і щоб стусала, та добряче. Чи того вистачить? Спокійно: ядерна енергія діє надійно!

Отож послали універсальну, подвійно‑диференційну, з зубів разком і зворотнім зв’язком, всередині – машиніст з машиністкою, а на додаток до цього, про всяк випадок зверху посадили ще машину‑страшину. Під’їхала, а що триби на мастилі – тихо, ані мур‑мур; замахнулася й рахує: чотири чверті до смерті, три чверті до смерті, дві чверті до смерті, одна чверть і нуль – тобто смерть!