За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

і Марка Стадоків, які випадково потрапили в саме осереддя доволі моторошних подій і дуже поступово, незалежно одне від одного — адже в романі їм доводиться бачитися між собою нечасто — наближаються до пізнання християнських істин. Саме в цьому романі чи не найсильніше виявляється Люїсів талант надзвичайно правдоподібно описувати хід думок своїх героїв, адже, ставлячи себе подумки на їхнє місце, читач дещо здивовано констатує, що, радше за все, повівся б точно так само. Дія відбувається на Землі, в Англії, у звичному для автора університетському середовищі, але тлом для неї служить титанічна боротьба сил добра і зла, що розгортається у Сонячній системі; на кін поставлено, як, зрештою, і в цілій трилогії, саме існування всього живого, не більше і не менше. Кінець кінцем битву виграно, проте війна триває й далі…

Навдивовижу розвинута уява, надзвичайна ерудиція, багата, образна мова, а головне — глибока віра у Христа (достоту незвичне для нашого часу поєднання) дали Люїсові змогу написати непересічні твори, які по праву можна вважати класичними взірцями філософської фантастики XX століття. Для перекладача працювати з такими книгами — справа дуже непроста, проте водночас неймовірно цікава і захоплююча. Залишається тільки сподіватися, що невдовзі в українського читача з’явиться можливість прочитати й оцінити ще й інші праці К. С. Люїса — невтомного проповідника християнських істин, які завдяки його слову сягнули сокровенних глибин не одного людського серця.

Андрій Маслюх

За межі мовчазної планети

Моєму братові В. Г. Л., довічному критикові цієї просторово-часової історії

Заувага

Кілька вміщених нижче дещо зневажливих згадок про видані раніше твори такого штабу подано суто для того, аби додати оповіді ефектності. Авторові було б прикро, якби читач припустив, що він через брак вигадливості скористався фантазіями пана Герберта Велса або виявився надто невдячним, щоб визнати свій борг перед останнім.

І

Ледь упали на листя останні краплини зливи, як подорожній засунув мапу до кишені, втомлено поправив на спині наплічник і вийшов з-під прихистку розлогого каштана на середину дороги. Крізь просвіт у хмарах ще лилося жовтогаряче проміння призахіднього сонця, проте попереду, над пагорбами, небо вже потемніло. З кожного листка, із кожної травинки стікали краплі, а дорога сяяла, наче потік. Та подорожній не марнував часу на краєвид, а відразу ж рішуче подався вперед розміреним кроком бувалого ходака, який лишень недавно з’ясував, що йти доведеться далі, ніж передбачалося. Втім, саме так воно й було. Якби він озирнувся назад, то побачив би віддалік шпиль церкви у Надербі і, мабуть, згадав би не надто лагідним словом негостинний маленький готель. Зовсім не виглядало на те, щоб там було тісно від пожильців, та коли він попросився переночувати, йому відмовили. Колись він уже бував у цих краях і ще пам’ятав старенького добродушного господаря, але відтоді заклад перейшов до інших рук і тепер там порядкувала особа — кельнерка величала її «панею», — що, вочевидь, належала до тієї ортодоксальної школи британських власників заїздів, для яких пожильці — то тільки зайвий клопіт. Відтак йому не залишалося нічого іншого, як пройти пішки ще добрих шість миль до Стерка — містечка по той бік пасма пагорбів, де, як запевняла мала, мав бути заїжджий двір. Щоправда, досвід підказував подорожньому, що покладати на це особливої надії не варто, та в нього просто не було іншого вибору.

Мандрівець — високий, трохи сутулуватий чоловік, який мав на вигляд років тридцять п’ять — сорок, — крокував уперед швидко й упевнено, не надто розглядаючись довкола; схоже, він заглибився у якісь цікаві роздуми, наче намагаючись у такий спосіб скоротити собі шлях. Трохи поношений, але охайний одяг дозволяв майже безпомилково розпізнати у ньому представника інтелектуальної професії, який на канікулах вибрався у похід. На вигляд він скидався на лікаря чи шкільного вчителя, хоч йому й бракувало розважливої статечності першого чи невловимої безтурботності другого. Насправді то був викладач одного з кембриджських коледжів, вчений-філолог на ймення Ренсом.

Виходячи з Надербі, він розраховував, що дорогою до Стерка натрапить на якусь гостинну ферму, де й переночує. Проте виявилось, що місцевість по цей бік пагорбів майже безлюдна. Довкола, куди не глянь, тягнулися понурі поля, засаджені капустою та ріпою, і тільки де-не-де око могло зачепитися за таке-сяке деревце чи хирлявий живопліт. На відміну від родючіших земель на південь від Надербі, сюди не часто заглядали приїжджі, а від промислового району за Стерком подорожнього відділяли згадані вже пагорби. Тепер на цю пустельну місцину лягали сутінки, пташиний гомін змовк і запала тиша, незвична навіть для сільської Англії. На кам’янистій дорозі кроки відлунювали металом, і це потроху починало діяти на нерви.

Ренсом пройшов десь зо дві милі, коли попереду замиготіло світло. Тут, біля підніжжя пагорбів, було вже майже темно, і він усе ще плекав надію заночувати у заможному фермерському домі, коли, наблизившись, побачив перед собою крихітний цегляний будиночок, абияк зліплений, либонь, ще у минулому столітті. Зненацька двері розчахнулися, і назустріч, мало не збивши його з ніг, вибігла якась старша жінка.

— Ой, вибачте, сер! — вигукнула вона, уздрівши перед собою незнайомця. — Я думала, це мій Гаррі.

Скориставшись нагодою, Ренсом запитав, чи не можна влаштуватися десь поблизу на нічліг.

— Та ні, сер, — була відповідь, — хіба у Стерці. А чому ж ви не зупинилися в Надербі?

Говорила жінка тихо, проте в її голосі ясно відчувалася тривога; було помітно, що подумки вона десь далеко звідти. Ренсом пояснив, що спроба знайти нічліг у Надербі закінчилася для нього невдало.

— Тоді не знаю, сер, бігме, не знаю, — мовила вона. — Заки дійдете до Стерка, навряд чи вам трапиться якийсь гожий дім. Хіба «Узгір’я» — там працює мій Гаррі… я, власне, й вибігла надвір, бо почула вашу ходу й подумала, що це він. Йому вже давно час бути вдома…

— «Узгір’я» — це що, якась ферма? — зацікавився Ренсом. — Вони пустять мене переночувати?

— Де ж пак, сер. Відколи померла панна Еліс, там ніхто й не живе, тільки професор та ще той добродій із Лондона. Їм таке й до голови не прийде. У них навіть прислуги немає, ото тільки мій Гаррі там наче за кочегара, та й то в дім його не пускають.

— А як звуть професора? — спитав Ренсом зі слабкою надією в голосі.

— Хто його зна, сер, бігме, й гадки не маю. Той другий добродій — пан Дивайн, а Гаррі каже, що той перший — професор. Гаррі, знаєте, не