Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем

тепер у тілі коменданта поліції, а той, бідолаха, нічим не завинивши, сидів у підземеллі в’язниці. Кляпавцій тільки зітхнув і подався просто до поліційної дільниці, що містилась у кам’яному будинку на березі моря. Ніким не затримуваний, він увійшов до будинку й почав зазирати по черзі до порожніх кімнат, аж поки опинився віч‑на‑віч з озброєним до зубів велетнем у тіснуватій уніформі, який, суворо глянувши на нього, зробив такий рух, ніби хотів викинути його за двері. Наступної миті здоровань, якого Кляпавцій бачив уперше в житті, раптом підморгнув йому, і його не звичне до сміху обличчя дивно змінилося. Голос у нього був – як і годиться поліцаєві – грубий, але сміх та підморгування нагадували Кляпавцієві короля Балеріона, бо саме він і був перед ним: це він підвівся з‑за столу, щоправда, в чужій подобі.

– Я зразу впізнав тебе, – сказав Балеріон‑поліцай, – це ти був у палаці зі своїм колегою, який дав мені апарат, адже так? Що, гарна в мене схованка? Га? Навіть якби вся тронна рада поставала на голови, то й тоді б не вгадала, куди я заховався! Це чудово – бути таким дебелим поліцаєм! Глянь!

Кажучи так, він так грюкнув величезним, як і належить поліцаєві, лаписьком по письмовому столу, що аж стільниця тріснула й у руці щось хруснуло. Балеріон трошки скривився, але, потираючи руку, додав:

– Ой, у мене щось поламалось, але дарма – як схочу, то пересяду в когось іншого. Може, в тебе, га?

Кляпавцій мимохіть позадкував до дверей, але поліцай заступив йому дорогу своєю здоровезною постаттю і провадив далі:

– Власне кажучи, я, любий мій, не бажаю тобі зла, але ти можеш наробити мені клопоту, бо знаєш мій секрет. Тому я гадаю, що для мене краще, коли посаджу тебе в холодну. Еге ж, так буде найкраще! – Тут він бридко зареготав. – Отож, коли я залишу поліцію, ніхто вже не знатиме – навіть ти, – в кому я сховався, ги‑ги!

– Але ж Ваша Королівська Величність! – сказав Кляпавцій з притиском, хоча й стишивши голос. – Ви ризикуєте життям, бо не знаєте численних таємниць апарата. Ви можете загинути, можете увійти в тіло смертельно хворого або злочинця…

– Е, – сказав король, – я не боюсь. Я, голубчику, поклявся собі пам’ятати лише про одне: після кожного перевтілення я маю забрати роги! – І він простягнув руку до стола й показав апарат, що лежав у шухляді. – Я завжди повинен його хапнути, зірвати з голови з того, ким я був, і забрати з собою, тоді мені ніщо не страшне!

Кляпавцій пробував переконати короля не вдаватися до дальших тілесних змін, але марно, бо король тільки кепкував з його слів і нарешті весело сказав:

– Про те, щоб повернутися до палацу, не може бути й мови! Зрештою, коли хочеш знати, мені вже бачаться довгі мандри по тілах моїх підданих, і це імпонує моїй демократичній владі. Потім, під кінець, тобто на десерт, я перевтілюсь у якусь чарівну дівчину. Це повинно бути дуже повчальним, ги‑ги!

Так кажучи, поліцай величезним лаписьком шарпнув двері й гарикнув на своїх підлеглих.

Кляпавцій розумів, що коли він зараз же не вдасться до якогось рішучого заходу, то потрапить до льоху. Не роздумуючи, він схопив з письмового столу каламар, хлюпнув чорнилом королеві в обличчя, а сам, скориставшись з хвилини, коли його переслідувач нічого не бачив, вискочив через вікно на вулицю. На щастя, поблизу не було жодного перехожого. Тож йому вдалося добігти до гомінкої площі й загубитися в натовпі, поки поліцаї обсмикували уніформи й, грізно клацаючи зброєю, повибігали на вулицю.

Кляпавцій далеко відійшов від порту, і його обсіли невеселі думки. «Найкраще було б, – думав він, – полишити нікчемного Балеріона його власній долі, а самому піти до лікарні, де тепер перебуває Трурлеве тіло з душею благородного моряка. І якби те тіло доставити у палац, мій приятель знову міг би стати самим собою як тілом, так і душею. Щоправда, тоді замість Балеріона з’явиться новий король з єством моряка, але хай йому біс, тому дотепникові!» План цей був не найгірший, але для його реалізації не вистачало хоча й невеликої, а проте дуже суттєвої речі, а саме – замінника з рогами, який усе ще лежав у шухляді письмового столу. Кляпавцій подумав був, чи не сконструювати йому ще один такий самий апарат, але бракувало і часу, і засобів, і інструментів. «Може, зробити так… – міркував він. – Піти до короля‑Трурля (він, певне, вже очуняв і знає, як поводитись) і сказати йому, щоб звелів оточити військом будинок портової поліції. В такий спосіб до наших рук потрапить апарат – і Трурль зможе обернутись на самого себе».

Та Кляпавція, коли він прийшов до палацу, навіть всередину не впустили. Придворна сторожа сказала, що король міцно спить, бо лікарі застосували електричні засоби, які вгамовували біль і зміцнювали організм, і що сон його триватиме щонайменше сорок вісім годин.

«Цього ще тільки невистачало! – з розпачем подумав Кляпавцій і попрямував до лікарні, де перебувало Трурлеве тіло, бо боявся, щоб, передчасно виписане, воно не загубилося в лабіринтах великого міста. В лікарні він відрекомендувався родичем потерпілого (прізвище якого він вичитав з історії хвороби). Конструктор довідався, що моряк не в такому вже тяжкому стані, що ногу не зламано, а лише вивихнуто, але ще кілька днів хворий не зможе вставати з ліжка. Кляпавцій не наполягав на побаченні з хворим, бо тоді виявилося б, що він не знайомий з потерпілим. Заспокоєний принаймні тим, що Трурлеве тіло не зникне раптово, Кляпавцій пішов з лікарні й, поринувши в глибокі роздуми, довго блукав вулицями. І навіть не помітив, як знову опинився поблизу порту, де аж кишіло поліцією, що уважно заглядала кожному перехожому в обличчя, порівнюючи його риси з тим описом, що був зафіксований у службових нотатниках. Кляпавцій зрозумів, що це справа Балеріона, що той шукає його, щоб кинути до в’язниці. І справді, до нього вже прямував найближчий патруль; втекти ніяк не можна було, бо з‑за рогу вийшло ще двоє поліцаїв. Тоді він спокійнісінько сам віддався в руки поліції, вимагаючи, аби його відвели до начальника, бо він повинен якнайшвидше дати свідчення щодо одного жахливого злочину. Поліцаї зразу схопили Кляпавція, наділи на нього наручники, але, на щастя, тільки на одну руку, праву, примкнувши її до лівої руки поліцая. В комендатурі поліційний начальник Балеріон привітав закутого Кляпавція зловтішним кліпанням оченят і радісним гигиканням. А Кляпавцій, змінивши голос, закричав з порога:

– Велика пане! Ваша панська поліційність! Моя була