Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Бабка, падаючи, випустила, простягла довгі свої лапи. Тільки тепер Василь помітив, що бабка падає просто на Гуро, який швидко біг до ракети.

— Товаришу Гуро, стережіться… Вона падає на вас!.. — гукнув на весь голос Рижко.

Але було вже пізно.

Бабка впала вниз, як шуліка. Вона не була поранена, вона падала не тому, що її зачепили кулі Рижка. Бабка кидалася на здобич, обравши собі самотню постать людини, що бігла схилом міжгір’я.

Впавши згори на Гуро, бабка схопила його своїми міцними лапами впоперек тулуба, підтягла до себе й блискавично звилася знов у повітря, несучи мисливця з собою і виповнюючи міжгір’я нестерпним для людського вуха шумом.

Василь знову приклав гвинтівку до плеча. Але що міг він тепер зробити? Адже куля легко могла влучити і в мисливця, що звисав під тулубом бабки…

— А, проклята! — застогнав з люттю юнак, опускаючи гвинтівку.

Широко відкритими очима, не рухаючись, люди дивилися з небо. Бабка поволі оберталась на маленьку чорну крапку. Ще мить — і вона зникла за скелями, за хащами. І тільки могутнє її дзижчання вчувалося ще довго-довго.

Нарешті стихло й воно…

«Гвинтівка… моя гвинтівка лишилася біля ракети!» — це було перше, про що згадав Гуро.

Схоплений міцними жилавими лапами впоперек стану, він висів під самим тулубом бабки. Руки й ноги його були вільні, він міг рухати ними — зовсім як людина, яку почепили за пояс до стелі кімнати. Гуро робив руками й ногами непевні рухи плавця, наче намагаючись зберегти рівновагу. Звісно, це було ні до чого; бабка міцно тримала його.

Як трапилось, що бабка схопила його без будь-якого опору? Гуро визнавав, що не чекав на напад летючого хижака. Йому думалось, що бабка просто пролетить над міжгір’ям і зникне. Потім ці постріли Василя… Мисливець вирішив, що юнак влучив у бабку, і вона падає, поранена.

Вийшло ж зовсім не так!

Він зрозумів своє становище лише тоді, коли побачив згори ракетний корабель, міжгір’я, червоний прапор на високій скелі, товаришів. Вітер віяв йому назустріч, він знав це, чуючи невпинний свист у мікрофоні на шоломі, свист, що змішувався з набридлим дзижчанням бабки. Хижак співав якусь йому самому лише зрозумілу пісню задоволення.

Все це трапилось так блискавично, так несподівано… Удар по плечах, потім щось рвучко смикнуло вгору — і все.

Його охопила страшенна лють. Його, досвідченого, бувалого мисливця і мандрівника, схопила, як сова мишу, велетенська бабка, ця нещасна комаха, і несе тепер у повітрі собі на сніданок! Це трапилось на очах у товаришів. Ганьба! Що робити тепер?

Задихаючись від гніву, Гуро перевірив свою зброю. Кинджал був з ним, його короткий широкий кинджал. На поясі висіли дві гранати. В кобурі залишився маленький автоматичний пістолет, заряджений розривними кулями.

Швидким рухом Гуро витяг пістолет. Першою його думкою було випустити кілька куль в тулуб і в голову бабки. Але майже відразу він збагнув, що цим він негайно позбавив би життя самого себе. Вбити бабку можна; коли не вбити, то принаймні злякати пострілами так, що вона випустить з своїх лап здобич. Але…

Він поглянув униз. Під ним повільно пропливало верховіття високих дерев, густі хащі тропічних рослин. Он з хащів висунулася гостра скеля, ще, ще… Бабка летіла на висоті метрів з двісті. Впасти з такої висоти, — ні, на це він не згоден!

Гнів зникав, зміняючись тим холодним спокоєм, який завжди з’являвся в Гуро, коли він почував справжню й серйозну небезпеку. Мозок напружено працював, відзначаючи найменші зміни положення тіла, найнепомітніші рухи хижака.

Мисливець почував, як часом стискаються лапи бабки, немов хижак перевіряв, чи ціла його здобич. Нічого не поробиш. Треба чекати. Головне, щоб бабка не дуже цікавилася ним під час польоту. Сяде ж вона колись. Тоді… о, тоді Гуро не забариться поговорити з нею як слід! А поки що треба зберігати повний спокій, не дратувати хижака, вдавати з себе мертве тіло.

Гуро вільно пустив руки й ноги. Він не ворушився. Вся енергія його переключалася на роботу мозку.

Хотілося ще раз подивитись на ракету, на товаришів. Але корабля вже не було видно, він зник між скелями глибокого міжгір’я. Тільки червона крапка прапора ще виднілася вдалині.

Саме міжгір’я Гуро бачив добре. Він пізнавав його по високих скелях, що стирчали вгору, як п’ять розчепірених пальців. Так ось як воно тягнеться, це міжгір’я… Справжнє річище висохлої річки, глибоке й нерівне.

Міжгір’я звивалося серед лісу. Воно утворювало неправильне півколо. Високі нагромаджені скелі закривали один його вихід. За скелями яскравим сріблом виблискувала велика ріка. Вона текла майже поряд із міжгір’ям. Далі, праворуч, ріка впадала в велике озеро. І туди ж спускалися круті схили міжгір’я.

Лапи бабки щільніше притиснули мисливця, підтягуючи його ближче до велетенської голови. Гуро не опирався, пильно спостерігаючи крізь скляні вікна шолома, як повільно поверталася до нього голова бабки. Ось він побачив зціплені зуби хижака, що кількома гострими різаками сходилися до отвору рота. Ось голова ще повернулася. Бабка хотіла роздивитися свою здобич.

Лапи її посунули людину вперед, ще ближче до голови. Гуро побачив, як повернулося до нього гігантське зелене й прозоре око. Власне, це було навіть не око, а безліч маленьких оченят, опуклих і ясних, в кожному з яких віддзеркалювався його блискучий шолом. Всі оченята, складені як щільник, утворювали одно велетенське око.

Бабка повертала голову праворуч, ліворуч, розглядаючи Гуро. Здавалося, вона була вражена виглядом своєї здобичі. Напевне, ніколи ще в її лапах не було людини, та ще одягненої в скафандр із круглим металевим шоломом.

— Ех, коли б я тобі