Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
Вода підіймалась вище й вище. Ось вона вже доходить до живота, ось уже до грудей. Гуро йшов обережно, щоразу намацуючи ногою місце, куди ступнути. І враз він відчув, як щось затримало його. Ніби чиясь рука вхопила його ліву ногу й не пускала далі. Посуватись уперед можна було лише на превелику силу. На щастя, другий берег був уже близько.
«Та що воно таке? Наче під водою й не мусило б бути чогось великого… Адже озерце порівняно неглибоке, тут нема де вміститися великій тварині…» — думав Гуро. Але зробити він нічого не міг.
Напружуючи всі сили, він викараскався на берег. Його ліва нога тягла за собою щось незграбне, безформне, блискуче від води. Мисливець поклав апарат у кишеню, пістолет у кобуру і нахилився, щоб роздивитись.
Чорна, пухка, здоровенна п’явка присмокталась до його ноги. Вона була завбільшки з сома, сита й блискуча. П’явка присмокталася не лише передньою своєю частиною, не лише ротом, вся нижня половина її довгого тіла була вкрита круглими присосками, кожна з яких міцно трималася ноги. Ось чому так важко було вибиратися з води. Огидна істота навіть тут, на березі, не хотіла покинути свою здобич. Вона звивалася, притискуючись до ноги, пересувалася усе вище й вище, шукала собі більш придатне місце.
— Не вийде, не вийде, — мовив Гуро.
Він витяг кинджал і спритним помахом розрізав п’явку вздовж.
Один за одним відпали присоски, і чорне блискуче тіло п’явки, звиваючись, упало на ґрунт. І враз на неї накинулись інші водяні істоти, що немов тільки цього й чекали.
— Поспішайте, товаришу Гуро, ми дуже турбуємось, що У вас не вистачить кисню… — нагадував йому голос Василя.
Гуро глянув на годинник. Кисню в резервуарі було ще на три години. Чи встигне він дійти за цей час до ракети?..
Мисливець прискорив ходу. Цей відрізок шляху був порівняно легким. Місцевість підіймалася вгору, вона була вкрита лише великими старими деревами, що закривали світло густими шапками свого листя. Тільки папороть могла рости тут, інші рослини гинули. Гуро швидко йшов угору. Три години… три години… чи вистачить їх?..
— Поспішайте, поспішайте, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас уважно, перевіряйте весь час напрям!..
Хлопець, мабуть, украй стомився повторювати весь часте саме. Ось уже близько трьох годин він викликає Гуро, близько трьох годин він веде його своїм стурбованим голосом до ракети, до порятунку. Гуро уявляв собі: Микола Петрович і Сокіл працюють, вони заклопотані ультразолотом. Це не означає, що вони забули свого товариша. Вони раді були б зробити все для його порятунку. Але вони безсилі допомогти. І вони працюють — можливо й тому, щоб не такою нестерпною була тривога, щоб заповнити чим-небудь час. А Василь сидить біля передавача і викликає… викликає… він знає, що без нього Гуро напевне зіб’ється з дороги… Любий хлопче, яка то важка праця — сидіти отак і викликати, не знаючи, чи чують тебе, чи справді ти допомагаєш, чи лише марно витрачаєш сили!..
Гуро вгадав. Василь таки не відходив від апарата. Він сидів стомлений і блідий. Але невпинно повторював те ж саме:
— Пеленгуйте нас, товаришу Гуро, пеленгуйте! Ми дуже турбуємось за вас, поспішайте, перевіряйте напрям…
І Борис Гуро ішов вірним напрямом. Голос Василя звучав у його вухах, мисливець часом повертав голову, перевіряв чутність, перевіряв напрям. Все було гаразд. Він уже звик легкими ударами кинджала перерізати перепони з товстого павутиння, яке мов навмисне розпинали на його шляху великі ситі павуки, — рідні брати павука, що його мисливець убив у перший день свого перебування на Венері. Він звик по невловимих ознаках знаходити непомітні отвори в загорожах із повзучих рослин. Він уже звик не звертати уваги на великих гадюк, що з сичанням тікали від нього чи, навпаки, кидались до нього. Все це стало звичним, все це було дрібним.
Тільки одного побоювався Гуро — зустрічі з якою-небудь велетенською потворою, як отой дракон-сколопендра або підземна панцирована істота, що мешкала в інфрарадійовій печері. А хіба тими двома потворами обмежується тваринний світ цих диких хащів? Хіба не може кожної хвилини з-за першого-ліпшого стовбура визирнути ще якесь чудовисько?
Навіть у диких хащах Уссурійського краю Борис Гуро почував би себе краще, спокійніше. І це було зрозуміло. Адже всі найстрашніші мешканці хащів були заздалегідь відомі. Можна бути готовим до зустрічі з тигром, знаючи його звички, манеру нападати тощо. Але як бути готовим до зустрічі з незнаним чудовиськом, якого ти собі навіть уявити не можеш? До того ж хіба можна назвати справжньою зброєю цей іграшковий пістолет або цей кинджал? Правда, були ще дві гранати. Але — тільки дві! Головне, не було звичної автоматичної гвинтівки, яку Гуро залишив біля ракети.
Ще невеличкий підйом між велетенськими кипарисами.
Швидкими кроками мисливець підіймався, поглядаючи на небо, яке тут було видно. Кипариси росли оддалік один від одного. Гуро турбувало, чи скоро почне сутеніти. Правда, його прожектор працює бездоганно, а радіоколивання поширюються незалежно від дня або ночі. Але значно краще йти цим лісом удень, значно краще… День на Венері майже дорівнює земному, — він триває трохи більше земного, щось із шістнадцять годин, як встановив Микола Петрович. За його підрахунками доба Венери дорівнює двадцяти семи годинам, — всього на три години більше, ніж на Землі.
«Це залежить від того, що Венера повільніше обертається навколо своєї осі, — пояснив Риндін товаришам. — І земна наука буде нам дуже вдячна за ці спостереження, бо час обертання Венери був досі невідомий на Землі. Хмарна ковдра нашої сусідки не давала змоги астрономам точно визначити це. Існували найрізноманітніші припущення. Досить сказати, що частина астрономів відстоювала двадцятичотиригодинну добу на Венері, а інша частина запевняла, що доба на Венері дорівнює цілому земному рокові».
Тепер Гуро шкодував, що Венера так швидко обертається навколо своєї осі. Краще було б, коли б вона оберталася повільніше: тоді нескоро почало б сутеніти.
