Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак
Нерубай став другим після капітана Бонетті чоловіком у житті Калини і дуже їй сподобався, бо з ним було набагато цікавіше, ніж з офіцером транспортної поліції Риму, який нічим, крім тупого самовдоволеного мачизму не запам’ятався, хоч по-людськи його було жаль. Хто міг подумати, що його ухлопають у тому клятому Фонді Крюгера.
Побачивши у підземному гаражі готелю «Полісся» білий родстер «Порше-Аеро-6200» з водно-водневим двигуном, червоними широкими, як танкові гусениці, шинами і червоними сидіннями, Калина Луцик прийшла в захват, бо саме про таку мандрівку в такій крутій тачці з коханим мріяла. Що не кажи, а в чомусь Орвел помилявся. Такі тачки можуть тимчасово компенсувати втрату свободи.
Нерубай надягнув шкіряний шолом пілота Другої світової війни — досить пошарпаний, кольору кави — з навушниками і ларингофоном, і причепив до спеціальних застібок на шоломі великі авіаційні окуляри, а Калині подав такий самий шолом із козячої шкіри (вона подумала, що в такому літала Амелія Ерхарт), тільки білий, з ніжним запахом парфумів, з чого вона зрозуміла, що не є першою пасажиркою в цьому шикарному автомобілі. Оксан увімкнув внутрішній зв’язок, і тепер їм не заважав свист вітру і гуркіт величезних траків на шосе. Шкіряного даху він не піднімав, і тому вони одразу відчули опір весняного повітря; ранкове сонце стояло перед ними попереду, над Києвом, але затемнені окуляри рятували очі від засліплення.
Шестирядна, з роздільними смугами для руху автострада Лондон-Берлін-Варшава-Київ-Сталінград-Астана-Шанхай (так званий євразійський транспортний коридор Європа-Азія № 1) була переповнена вантажівками та автобусами, що рухалися в бік Києва. Час від часу, щоб Нерубай не забував, яке диво його спіткало завдяки Орвелу, Калина, скинувши окуляри, просовувала свою голову в шоломі під кермо, й тоді, мліючи від щастя, Нерубай, аби не врізатись у переднє авто, не збочити з крайньої лівої смуги швидкого руху, змушений був увімкнути автоматичний крузконтроль й, відпустивши кермо, закидав руки за голову, відкинувшись у сидінні, наче в колисці, забувши про все на світі. Водії траків із великим задоволенням і розумінням спозирали за цією сценою з висоти своїх кабін, даючи гучні, схожі на ревуни локомотивів, сигнали або висовували ліву руку з піднятим середнім пальцем, щось кричали сороміцьке, але ні Оксан, ні тим паче Калина не звертали на це уваги, бо це була їхня весна й вони підлягали її законам, не думаючи про автоматичні відеофіксатори і радіолокатори руху на шосе, встановлені через кожні двадцять кілометрів на спеціальних арках, під зеленими інформаційними щитами, які повідомляли температуру, стан покриття, дозволену швидкість (150 км/год.) та відстань до Шанхая (11 341 км) і до Сталінграда (1256 км).
Так розважаючись, вони доїхали до Святошина, коли нарешті Калина припинила висмоктувати з нього залишки енергії, підняла голову й почала оглядати київське передмістя, бо ніколи не була в золотоверхій столиці — тільки в Надвірній, звідки походила її родина. Їй дуже сподобалися сосни, серед яких ховалися житлові будинки. Швидкість руху різко зменшилася, бо проспект Перемоги був забитий автівками. Вони піднімалися вгору по бульвару Шевченка, туди, де ліворуч біліли стіни Володимирського собору, повз масив Ботанічного саду та станцію метро «Університет». Нерубай, не з’їжджаючи вниз, до Бессарабської площі та пам’ятника Героям Майдану, з якого починався бульвар Шевченка, виїхав на віадук, який сріблясто-алюмінієвою веселкою на висоті тридцяти метрів над містом з’єднав бульвар Шевченка з Кловською горою і далі, швидкісною трасою пересікаючи вулицю Івана Мазепи і Дніпровській узвіз, спускався до моста через Дніпро.
Не доїжджаючи до вулиці Івана Мазепи, Нерубай з їхав праворуч з екзиту 27 і добрався до свого будинку на вулиці Панаса Мирного, де вів холостяцьке вільне життя в пентхаузі, з якого відкривався вид на Київ. Калина, вийшовши на балкон, подумала, що це місто нагадує їй Рим, хоча наче ні в чому не схоже було на Вічне Місто, але не встигла до кінця збагнути цей парадокс, бо Нерубай згріб її з балкона, здер одяг і завалився з нею до ліжка, де через кілька хвилин заснув, як дитина, навіть не скинувши Калину з себе. Вона була легка, мов квітка.
Вона ще не знала, що через три дні вдень, коли Оксан Нерубай піде на роботу, в двері постукають, і в квартиру ввійдуть двоє ввічливих людей, які покажуть значки агентів Національного агентства внутрішньої безпеки. Вони повезуть Калину в похмурий будинок на вулиці Володимирській і допитуватимуть дівчину впродовж трьох годин. Їх цікавитиме все, що стосується Римського клубу та його співробітників, фотографії яких їй покажуть. З-за затемненого скла за Калиною Луцик спостерігатиме немолода жінка, схожа на звичайну київську бабусю; у Калини візьмуть підписку про нерозголошення й доставлять на вулицю Панаса Мирного якраз за півгодини до повернення з роботи Нерубая, який затримався на важливому засіданні Комісії з питань розширення прямої постдемократії в Україні-Руси.
56О третій годині ночі Палій прокинувся, не розуміючи — де він, хто він і що з ним відбувається. Він перевертався у темряві, наче сидів у тренажері пілотів космічної авіації. Дуже боліла голова. Щоб зупинити нестримне перекидання, він почав мацати руками все навкрути, поки наштовхнувся на щось тепле. Леда, гола і нічим не прикрита, спала поряд, і доторки чоловіка не розбудили її, бо так само, як і він, вона напилася до нестями під час вечері, даної начальником полігону 444 «Десна», бригадним генералом Цимбалюком на честь міністра оборони генерала армії Палія та його дружини. Ширяння у невагомості обірвалося, Палій зрозумів, що сидіть у ліжку королівського сайзу поряд зі сплячою дружиною, ще не тямлячи, де і чому. Але гострий страх
